Мені 52 роки, я живу в Баштанському районі, у селі Павлівці.
В перший день війни було страшно. Боялися за себе, за дітей. Не могли повірити, що таке трапилося. Ми з чоловіком працюємо в лікарні, і під час окупації працювали. Ще з нами була чоловіка мама. А наші діти з онуками виїжджали.
Донька з дитиною місячною поїхала. Ми замовляли за гроші перевізника. Дуже боялися, що їх не пропустять або обстріляють, але вони виїхали, і ми були дуже раді.
Дуже нам було важко. Нам возили хліб - давали пів буханця на четверо людей. Не працювали магазини, не було світла, бо перебили лінії, не стало води.
Найбільше шокувало, коли стріляли. Було дуже страшно. Ми в погребі ховалися.
Найприємніше було, коли ми дізналися, що звільнили Снігурівку, що наші хлопці зайшли в місто.
Я хотіла б, щоб у цьому році все закінчилося. Усі говорять, що, можливо, влітку щось зміниться.
