Я з міста Снігурівки Миколаївської області. У мене було спокійне, нормальне життя.
В перший день війни ми дуже були шоковані. Дізналися, коли вже росіяни заходили до Херсона. Було шумно, ми про все дізнавалися через Інтернет. А коли вони вже до нас зайшли – це був окремий шок. Усе швидко відбулося, ми не очікували. Важко було, бо не було в нас світла, продуктів, води. Магазини не працювали.
Я на той час була вагітна. Потрібно було народжувати, і мене відвезли в Херсон, тому що з міста був виїзд тільки туди. Потім знову повернулась до Снігурівки.
Грошей не було, магазини не працювали, воду питну дуже економили, їжу - так само. Коли тільки війна почалася – ми запаслися, поки магазини працювали. Ще садили город, коли було тихо. Так і вижили під час окупації.
Коли окупанти ще були в нас, ми їздили до іншої хати, щоб дивитися за собаками. Їхали з чоловіком і бачили ще окупантів, а потім була ніч, було дуже шумно, ми чули техніку. І наступного дня так само їдемо до будинку і розуміємо, що вже все тихо, окупантів немає. Через день побачили військових і подумали, що окупанти повернулися в Снігурівку. А потім роздивилися на них жовті стрічки, і я зрозуміла, що це наші. Було дуже багато радості, всі були щасливі.
Хотілося б, щоб швидше все закінчилося. Кажуть, що влітку війна має скінчитися. То нехай так і буде. Не хочеться, щоб довго все це тривало. Віримо в перемогу.
