Я з села Олексіївка Нікопольського району. Мені 48 років.
У нас у перший день тихо було, а вже пізніше почали літати ракети через село і падати біля села.
Я до себе взяла сімох переселенців, а сама спала у ванній на підлозі. Жили всі разом. Світла не було. Добре, що в хаті є комин, ми дровами топили. Їжа своя була, щось лишалося в погребі.
Сьогодні знову стріляли. Я якраз була на городі, і так тікала! Розбили курятник біля села.
Шокує, коли люди гинуть, особливо - діти, і домівки руйнують.
Ми всі сидимо тут, допомагаємо нашим хлопцям, волонтеримо. Консерви готуємо, каші варимо, зібрали гроші на дві машини, уже передали. Ми всі працюємо на перемогу.
Приємно дивує, як війна вплинула на людей: усі дружніші стали, працюють для того, щоб була перемога, допомагають одне одному.
Звісно, хотілось би, щоб життя на краще змінилося. Зараз головне – перемогти, а далі буде видно. Я не можу сказати, коли, але точно знаю, що ми переможемо цих тварюк. Думаю, що все буде добре. Коли ми виженемо загарбника з нашої землі, усе почне ставати на свої місця. Будемо відбудовувати країну.
