До війни я жила понад сорок років у Вугледарі. 

Нас постійно обстрілювали. Ми жили на п'ятому поверсі. Спостерігала з вікна як літають ракети. Стояла на кухні і було таке відчуття, що вони летять тобі у вікно. Дуже стало шумно і страшно. Не було ні світла, ні води, ні газу. 

Воду періодично у нас давали. Раз на тиждень на годину її вмикали. Ми встигали набирати у все, що є - навіть у півлітрові банки і чашки. 

У кінці серпня 2014 року ми виїжджали з Вугледара на три місяці. Повернулись коли стало тихо. 

У перший день великої війни син збирався на роботу. Почався обстріл, вибухи. Неподалік від нас розташована лікарня, 24 лютого її обстріляли. Там загинули люди. Нам це було дуже чутно. 

Ми не спускались в укриття, бо я інвалід, ходжу з ходунками. Ховались у коридорі. Обстріли спочатку були не по місту, а по навколишнім селам. 

Шокував сам факт війни. Була нестача продуктів, паніка, побутові незручності. Страшно. 

Евакуацію ми відкладали через роботу сина. Він працював до останнього дня. Ми думали, що виїжджаємо на два-три тижні. Навіть холодильник не вимкнули. Зібрались за одну ніч з ліхтариком, бо світла не було. У чому були, у тому й виїхали. І кота взяли у переноску. Тепер напевне повернутись не вийде. 

Спочатку нас вивезли у Дніпро. Ми там винаймали квартиру подобово. Тепер ми з сином перебуваємо у родичів на Сумщині, у Глухові. Тут теж неспокійно, бо неподалік кордон. Але все ж спокійніше ніж у нас на Донбасі. І родичі нам допомагають. 

Постійні стреси. Дуже хочеться додому. Син ще сподівається повернутись, а я - вже навряд. 

Я думаю, що війна закінчиться нескоро. І повертатися нам буде нікуди - Вугледар стирають з лиця землі. Там лінія фронту.