Я з села Полтавка Пологівського району Запорізької області. З чоловіком працювали в товаристві. Він був агрономом, а я – касиром. Жили, як жили. Займалися господарством. Працювали. 

Моя свекруха перед цим мені дзвонила і переживала, що таке може трапитися. Я її заспокоювала, що такого не буде. А коли все трапилося, то був розпач. Не знала, що робити. Відчувала розгубленість. На роботу в перший день прийшли, а потім нас розпустили.

З гуманітарною кризою ми не стикнулися. В селі своя і вода, і їжа. Не було тільки світла, газу. І по нинішній час не включили.

Ми думали, що в село не зайдуть: у нас немає нічого стратегічного. Ми думали, що в місті страшніше. А потім, коли почали через голову літати Гради, то було бажання вивезти дитину. 

Почали і сусідні села бомбити - десь кілометра півтора від нас стояли росіяни. Було страшно. Через те ми й поїхали.

Ми виїхали своїм транспортом. Проблем при виїзді тоді ще не було ніяких, зібрали, що могли, і поїхали. Потрібно було вивезти дитину. І от - п’ять місяців ми в Запоріжжі. Далі їхати не збираємося. Ну, поки що.

Переживаємо за своє майно. Все життя щось заробляли, там – господарство. Тяжко було все покинути і поїхати. Страх, стрес. У чоловіка через ці переживання мама померла. Напевно, найважче - не знати, що там вдома. 

Якби вже швидше війна закінчилася. Вже додому хотілося б повернутися - продовжити своє життя, таке як було до війни.