Мені 58 років, у мене двоє дітей дорослих. Вони евакуювалися. Син живе в Краматорську, дочка в Дніпрі. Я мешкаю у Дружківці з мамою, їй 84 роки.

24 лютого - жахливий день. Я була на роботі. Перебувала на вулиці й весь цей жах чула і бачила. Дуже важко згадувати про ці перші ракети.

Два місяці не було води. Не стало газу. На якийсь час я втратила роботу, діти теж. Тяжко було, але якось звикли, пристосувалися.

Шокує те, що ми тут живемо і чуємо бойові дії, бо вони поряд. І вдень, і вночі переживаємо. Це в нас постійно в душі та в голові.

У мене навіть зараз така депресія! Я вам передати не можу. Так хочеться, щоб це швидше закінчилося! Мрію побачити рідних.

Не бачу я майбутнього зовсім і вже ні в що не вірю. Нам говорили виїжджати, і діти виїхали. А ми думали, що перечекаємо, але ця війна ніяк не закінчиться. Тому  ніякого майбутнього я не бачу. Дуже тяжко на душі.