Ми з дітьми з Донецької області, з-під Мар'їнки.
24 лютого у нас було тихо. З п'ятої ранку телефон розривався від дзвінків, усі телефонували і повідомляли про початок повномасштабної війни. А нам у це не вірилось, не розуміли, що це реально. Ми звикли, що бойові дії відбуваються тільки у нас, а не по всій Україні.
У нас зачинились усі магазини, не працювали аптеки, тільки у населеному пункті за 15 кілометрів від нас. Доводилося групуватися з односельцями і їхати у крамницю скуповуватися, щоб можна було привезти в село і роздати людям. Думали не лише про себе, а й про інших.
Нам пропонували виїхати відколи почалася війна, телефонували зі школи і з дитячого садка, але у нас був досвід 2014 року, коли спочатку було страшно, а потім усе затихло. Ми не очікували, що буде така катастрофічна ситуація.
Найстрашнішим було те, коли почали бомбити наше село: не поля і річки, а наші будинки. Коли влучило безпосередньо під вікна нашого будинку, тоді ми зрозуміли, що нас це не мине. Ми були шоковані.
Нам зателефонували родичі з Черкас і запропонували приїхати до них. Але це не остання наша точка, за два роки ми вже багато поїздили.
Війна негативно вплинула на нашу родину - ми залишились без житла, без будь-якої підтримки. Найбільший страх - що у нас немає свого помешкання і доводиться жити в орендованому житлі.
Я не знаю що зі мною буде завтра. Намагаюсь про це не дуже замислюватись, для мене тема дому дуже важка. Концентрую свої зусилля на дітях.
