Я жила у Торецьку одна. Перший день повномасштабного вторгнення мені запам'ятався гуркотом, жахом і переляком.
Була нестача медикаментів. У мене - бронхіальна астма, і в якийсь момент мені бракувало життєво важливого для мене препарату. Згодом у Торецьку стали видавати аналоги необхідних ліків.
Мене дуже шокував перший обстріл. Він був таким сильним, що посипались шибки. А потім був нескінченний страх, коли починалися обстріли. Я і у підвал спускалась, і у квартирі шукала місце, де сховатися. У мене завжди напоготові була тривожна валіза з медикаментами і речами.
Виїжджала я евакуаційним автобусом. Коли приїхали нас забирати, почався потужний обстріл. Нам сказали залишити сумки і ховатися у під'їздах. Нас довезли до Дніпра, а до Сміли я добиралась пасажирським потягом.
Приємно вразило ставлення людей у Смілі. Я тут уже близько року. Мені тут допомогли влаштуватися і з житлом, і з роботою. Вдячна лікарям, які мене лікують.
Найближче майбутнє буде складним. Сподіваюсь, що наші діти і внуки побачать світлу Україну, без війни.
