Мешканці півдня України виживали в окупації за рахунок взаємодопомоги. В евакуації вони також зустріли розуміння і щиру підтримку

Мені 47 років, уже 27 років живу в селі Голіцинове. Працюю методистом Миколаївського вищого професійного училища. До війни все було добре в родині: діти навчалися, ми будували плани, у нас було все, щоб жити в достатку, не хвилюючись за майбутнє, все було класно. Російське повномасштабне вторгнення повернуло наше життя з ніг на голову. Ми організували навчання в училищі в умовах військового стану, але є моральна пригніченість і нерозуміння, що взагалі буде і до чого воно все йде. 

Навкруги був жах, наша громада дуже сильно постраждала. Дуже страшно бачити, як прямо за городами прилітає. Дякувати Богові, наш будинок майже не зачепило. А те, що було навкруги, дуже все складно і дуже тяжко було нам все пережити. Зараз відновлюємося, громада потихеньку піднімається. Людям потихеньку допомагають, моральний стан потихеньку нормалізується, але ж все одно ми не знаємо, що нас чекає далі. 

24 лютого ми прокинулися вночі від вибухів. Вранці я їхала на роботу до центру міста і бачила, що заправки були переповнені, люди не знали, що робити, куди рухатися, що взагалі відбувається. 

В перший день взагалі не було розуміння, що відбувається. Це був як страшний сон: здавалось, що ось зараз я прокинуюсь, і все закінчиться. Донька ще була в Києві, зв'язку з нею не було. Потім вона вже вийшла з укриття і сказала, що з нею все нормально. Поки вона не сказала, що все добре, я думала, що посивію на всю голову. За дитину я дуже сильно переживала.

У нас постійно перебивали електрику. Наші хлопці приїдуть, зроблять, потім знову прилітає. Тож ми сиділи без світла, генератор включали на декілька годин, сусіди приходили й заряджали все, що можна було. Вода була у скважині, але ми залежали від світла. Коли генератор включали на дві години, то ми набирали і воду. А з харчування ми до нас не їздив ніхто.

Магазини не позакривались, але не було ні доставки хлібу нічого: допродували те, що залишилось в магазинах. Але адміністрація нашої громади десь там домовлялися і привозили гуманітарну допомогу. 

Найближчим селам дуже попало від війни. Людей потрібно було і кормити, і речі були потрібні. Їм допомагали і продуктами, і водою. І зараз гуманітарна допомога є, але тепер більше переключилася на людей похилого віку, малозабезпеченим, дітям і батькам військових. В моїй родині ми працюємо, більше іншим допомагаємо. Спільними зусиллями все пережили: ми допомагали сусідам, сусіди допомагали нам.

Коли чоловік приїхав і сказав, що треба виїжджати, дуже не хотілось. Ми їхали в невідомість: просто зібралися і поїхали. Нас просто чужі люди прийняли, поселили, накормили, допомогли, не потребуючи взагалі нічого взамін. Ми були там недовго - нас хватило тільки на місяць. Але цей місяць люди були з нами такі добродушні і такі приємні, ставились із розумінням, навіть не хотіли нас відпускати додому. Допомогли всім, чим могли. Я завжди їх згадую: нехай Бог їм дає здоров'я, сили і всього-всього на довгі-довгі роки.

Перемоги дуже сильно хочеться, і щоб троє братів і двоє племінників повернулися живими додому, і щоб настав мир. Це найголовніша мрія моя. І поки вона не станеться, то іншої мрії немає.