У мами перед самою війною стався інсульт, і 19 лютого до мене приїхала сестра з Росії. А 24 числа зранку чоловік зайшов у хату і сказав, що почалася війна. Сестра спитала: «Какая война?» – «Ваша країна напала на нашу Україну». Ми були шоковані. Отакий у нас був перший день війни. 

Що там тієї Охтирки? Маленьке містечко, і його так розбомбили ті гади. У нас, слава Богу, все нормально. Є люди, яким гірше, ніж нам. У нас і хата ціла, і всі живі та здорові, і харчів вистачає, є вода та світло. 

А інші міста! У Тростянці що росіяни наробили! Мій син працює в Тростянці в лікарні, й ми поїхали туди наводити лад після обстрілу. 

Як побачили ту лікарню!.. Це був жах. І весь Тростянець був такий забруднений! Страшно, що люди залишилися без домівок. А нам гріх жалітися.

Наш син постійно перебував у лікарні, чергував. А ми з чоловіком вдома були. У нашій хаті жили 14 чоловік – і родичі, і знайомі. Бо людям же потрібно допомагати. Ми до початку березня ховалися в лісах. А зараз все, що можемо, віддаємо на потреби ЗСУ. І грошима допомагаємо, і консервацію, і речами. 

Зараз у всіх труднощі. Було спочатку дуже страшно: трусилися і руки, і ноги. Я дуже хвилювалася за сина. Найбільший страх у мене був, коли він постійно чергував у лікарні. Я весь час боялася, щоб туди не прилетіло, бо там багато людей було. А зараз, слава Богу, заспокоїлась. Тепер дуже страшно за наших хлопців, які на передовій. Лягаю спати і думаю: «Я в теплу постіль лягаю в теплій хаті, а вони – там, в окопах». Їм набагато гірше. Дякую їм дуже. 

Швидше б війна закінчилася. А потім усе буде добре, усе налагодиться.