Моя онучка навчалася в гімназії для талановитих дітей у Сумах. Тож, дізнавшись про початок війни, ми в першу чергу вблагали знайомого поїхати й забрати дитину звідти. І буквально за пів години до того, як ввійшли в Охтирку вороги, ми дістались додому з дитиною. Страшний був день, звичайно.

Місто Охтирка одним із перших зустріло ворогів так, як треба. Завдяки нашим оборонцям Охтирка вистояла, ворога не пустили далі. Але ж потім почалися бомбардування, і місто зазнало дуже великих руйнувань. Це було страшно, боляче. 

Розвалений центр міста, розбитий термобаричними бомбами. Дуже гірко за людей, які залишилися без житла. Багато загинуло і мирних мешканців, і військовослужбовців. Це дуже боляче. 

Ми бачимо, які жорстокі та підступні істоти з потойбіччя, з якими ми воюємо. Наші ВСУ і ТРО – це просто героїчні люди. Я навіть не можу думати без сліз про те, які довгі ряди могил на нашому кладовищі. Молоді хлопці і дівчата, найкращі люди України. І кладовище збільшується - це страшно.

Я весь час була вдома, бо не могла залишити роботу. Приміщення робоче дуже постраждало від бомбардувань, і всі працівники приходили, виносили будівельне сміття, закривали вікна, облаштовували робочі місця в страшних умовах. Але ми вистояли. І будемо далі стояти. 

Я переживала, щоб прокинутися вранці. І щоб Україна вистояла, щоб менше було бомбардувань, щоб нас світ почув. За дітей, за близьких, за наших хлопців переживаю. Багато доводиться допомагати їм. 

Думаю, що гарні новини скоро надійдуть. Війна закінчиться однозначно і безкомпромісно нашою перемогою.