Я мешкаю тут 30 років. Працював у будівельно-монтажному управлінні, ми будували Вуглегірську ТЕС. Потім працював у міській раді.

З 2011 року я почав збирати історичні матеріали про село Лозова, мою батьківщину, шукав їх в архівах, музеях. Потім написав книгу. Я міг би ще щось написати, але з роками немає можливості довго працювати за комп’ютером.

Я людина самотня, постійно сам. Доглядав за матір’ю, а потім допомагав брату-інваліду й сестрі. Моє життя минає нормально. У мене добрі сусіди, ми спілкуємось, ходимо до храму. Живемо, боремося, терпимо.

Під час воєнних дій ми були зачинені. Багато магазинів не працювали. Побут особливо не змінився, лише ціни дуже високі, комунальні послуги дорогі.

У мене матір і батько були учасниками війни. На той час у нас у будинку жили італійці, і вони розповідали дуже багато історій. Я не міг уявити, що в нас знову почалася війна.

Було дуже страшно, коли стріляли, бомбили. Ми до останнього сподівалися, що війни не буде.