Тамара Петрівна зрозуміла, що почалася війна, коли на пасовищі побачила людину у військовій формі. Внучка в той же день поїхала на мирну територію, а дочка з зятем залишилися. Родині довелося кілька місяців виживати без пенсій і допомог, а через деякий час за грошима пенсіонерка йшла буквально під свист куль.

Я родом з Білорусі. На Донбас приїхала, коли мені було всього 14 років. Якби зараз була можливість, я б полетіла на Батьківщину. У мене дві доньки. Одна зі мною живе, а інша за кордоном, чоловіка вже 12 років немає.

У нас стріляти почали десь у квітні 2014. У мене була теличка, я якраз пасла її. Дивимося з приятелькою – йде чоловік у військовій формі. Він так довго-довго дивився на нас, але нічого не сказав.

І буквально пройшов метрів 50, як почалися обстріли. Почали стріляти настільки голосно, що ми втекли. Прибігли додому, а тут така важка, дуже хвилююча обстановка. У мене внучка вже готова їхати.

Вони зібралися і відразу ж поїхали, коли почалися військові дії. Ну, а ми з донькою так і залишилися. Були під обстрілами. У 2014-2015-му було дуже важко, сильно стріляли.

Вирішила, що буду вмирати без грошей, і пішла додому

Було погано ще з матеріального боку. Пенсії у нас хоч і маленькі, але й ті не давали місяців п'ять. Коли військові зробили коридор, щоб ми могли отримати гроші, я приїхала і була в черзі вже 660-та.

Подивилася, що там були і важкохворі на візках. Вирішила, що буду вмирати без грошей, і пішла додому. А потім зять приїхав і сказав, що черга розсмокталася, я знову вирушила.

По дорозі, коли ми йшли, з боку озера в низині почали стріляти так, що скла летіли. Приятелька запропонувала лягти на землю, але я кажу: «Дійдемо як-небудь. Дійдемо, не дійдемо, що ми будемо лежати?» І так ми дійшли до будівлі, де гроші видавали. Був такий випадок.

Хочу, щоб спокійно було, як раніше.