У мене є чоловік, син, невістка та двоє внуків. Зараз у нас дома дуже «гаряче». Ми виїхали два місяці тому, місяць жили без води. Жили в підвалі з маленькою дитинкою, це було жахливо. Виїхали в Запоріжжя, винайняли квартиру й тепер живемо тут.
Вперше зрозуміли, що до нас добралася війна, коли поруч почалися обстріли. Ми вийшли на вулицю, а там горіло Гуляйполе. Недалеко від нас горіли будинки. Приїхав син, зібрав дружину й дітей і вони поїхали, а ми ще два дні лишалися дома.
Все чекали, що щось зміниться, але з кожним днем ставало все важче й важче і ми теж виїхали. Ми не думали, що ми виїжджаємо так надовго, але все затягується й затягується.
Я працюю в дитячому садочку. Пам’ятаю як прийшла на роботу і з колегами обговорювали, що почалася війна. Ми не могли повірити. Коли все підтвердилося, нас відпустили до дому. В наступні дні ми чергували на роботі, але незабаром працювати перестали.
Коли у 2014 році розпочалася війна, ми це не усвідомлювали до кінця. Так, всі знали, що відбувається, але воно було далеко. Але коли почали бомбити у нас, коли почали гудіти сирени – тоді вже було дуже страшно.
Ми переживали за онуків. Це страшне. Дуже важко згадувати (плаче). Навіть після переїзду в Запоріжжя я реагувала на будь-які звуки, але згодом трохи заспокоїлася.
Ми до останнього думали, що все швидко закінчиться. Відкладали з переїздом, не знали, як залишити хату, все нажите. Незадовго до цих подій ми зробили ремонт (плаче). У нашому віці дуже важко переживати такі речі. Наша хата ціла, але у сина вчора розбомбили гараж, дитячий майданчик.
Ми кожен день чекаємо миру. Я думаю, що Україна переможе, всі повернуться додому.
.png "Імена")
