Світлана і її дорослі діти – двічі переселенці. Вона намагалась вивезти якнайбільше своїх речей з Донецька, але врешті-решт це виявилось марною справою

З 2014 року я продовжувала мешкати в Донецьку. Я народилась в цьому місті, працювала, виховувала дітей, вивчила їх. Мій син виїхав до Маріуполя, і в 2015 році я вивезла дочку до нього. До 2017 року я продовжувала працювати в Донецьку, але за тих обставин вже не могла там працювати педагогом і теж була в Маріуполі, але їздила в Донецьк, відвідувала квартиру. Їздила на Одещину, на Сумщину до своїх двоюрідних і там перебувала. 

24 лютого я була у сестри на Одещині. Почула в телефоні крик сина: «Мамо, скажи щось, бо вона не хоче виїжджати!» Це він так - на сестру свою. Чую - вона плаче. «Що сталось?» – «У нас вибухи». Не новачки були в цій ситуації мої діти, тому все зрозуміли, що сталось. Я поставила за мету якнайбільше вивезти речей, тому поїхала у Донецьк. В Маріуполі діти закрили квартиру, бо ми її орендували. У мене нічого не вийшло, а тоді ми дізнались, що з квартири винесли все, просто стіни були. Все, що там було з речей, що там залишилось, було викинуте на смітник. Тоді я прийняла інше рішення. Мені потрібно було щось вивезти зі своєї квартири, і цим я займалась. 

Я протягом шести років і пішки ходила з Донецька в Красногорівку через Мар’янку. Сподівалась, що воно припиниться, і підтримувала будівлю, яка там залишилась. 

Мене двічі звідти вивозили. Були обстріли, але це з 2014-го до 2022 року то вщухало, то відновлювалось, і знову тиша наставала. Я знала, що таке лінія фронту, але сподівалась, що це повинно якось заспокоїтись. 

Тільки недавно вирішила подивитись фільм «20 днів у Маріуполі», а до цього не могла. У це місто колись приїжджала в мирні роки, а  воно повернулось іншою стороною і стало мені рідніше. До Донецька я вже не можу повернутись,  і зараз без сліз не можу про це говорити. 

Раніше я працювала, в мене були гроші, а тепер живу тільки на свою вчительську пенсію, вона середня. З нами працює центр Я Маріуполь. Вони з такою увагою відносяться до кожної людини, яка переселилась! Я два рази переселенка – у Маріуполь, а потім - у Кропивницький. Мені запропонували і зробили так, щоб я поїхала в Моршин полікуватись. Там уважно до нас відносились, тому що вони розуміють, що люди пережили стрес.

Зараз страждає дуже багато людей, знову почався потік переселенців. У Красногорівці зв’язку немає, і люди не знають, що відбувається навкруги. Старі люди бояться відірвати корені свої з цієї землі, але людей запрошують, піклуються про них. У мене там собака залишалась, люди її годували. Потім я  спілкувалась із волонтерами, і вони за моєю собакою поїхали і вивезли.  

Я мрію, щоб у моїх дітей з'явилися сім'ї. В мене дорослі діти. Донька має серйозні проблеми зі здоров'ям. Я хочу, щоб хлопці наші живими поверталися додому, до своїх родин, і благаю Бога про це.