«Ми дев'ять місяців не отримували пенсії, вижили завдяки допомозі Гуманітарного Штабу»

Я народилася 30 квітня 1940 року в Донецьку, була єдиною дитиною в сім'ї моїх батьків. 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Мій батько пішов на фронт, я виховувалася з бабусею і мамою. Тато потрапив у полон і був півтора року в концтаборі. Після звільнення приїхав додому інвалідом, втратив третину шлунка від постійних тортур, побоїв і голоду. Закінчивши школу, я пішла працювати на Коксохімічний завод у Донецьку. Там познайомилася з майбутнім чоловіком Мирославом, який приїхав з Білорусі.

Зіграли весілля. Жили ми в батьків, будувалися, обживали потихеньку. Я народила двох синів. Батьки померли. Ми з чоловіком виховали та вивчили дітей. У них свої сім'ї, діти, онуки. Один син живе в Росії, а інший в Донецьку. Ми з чоловіком пішли на пенсію за пільгами. Виховували онуків.

Коли 2014 року почалася війна на Донбасі, ми з чоловіком приїхали в Старогнатівку, у батьківський будинок і жили тут, у селі. Тримали кізок, курочок, маленьке домашнє господарство.

 Дев'ять місяців ми не отримували пенсію, жили завдяки гуманітарній допомозі від Фонду Ріната Ахметова. Раптово захворів і помер мій чоловік Мирослав, я залишилася одна. Дякую людям, вони мені тут дуже допомогли і поховати чоловіка, і оформити статус переселенця, адже у нас донецька прописка була.

Зараз я живу одна. Мені 78 років. Мої діти допомагати не можуть і приїхати не можуть, бо воєнна ситуація.