Мені 65 років. Я мешкав у місті Дніпрорудне Запорізької області. 24 лютого о пів на п’яту ранку поїхав на риболовлю в місто Енергодар. Коли під’їхав до водоймища, почув якийсь гуркіт. Було вже досить тепло, тому я подумав, що то пролунав перший грім. А о пів на шосту зателефонувала донька із Запоріжжя і сказала, що почалася війна.

25 лютого біля нашого міста з’явилася російська військова техніка. Мешканці Дніпрорудного перегородили автомобілями в’їзд до міста, робили все можливе, щоб не пустити росіян. Це подіяло. Потім приїхав мер і пішов на перемовини із загарбниками. Після цього окупанти відігнали свою техніку приблизно на п’ять-шість кілометрів, а самі розселилися у гуртожитках і навчальних закладах Дніпрорудного.

Морально було дуже важко в окупації. Щоранку з гучномовців лунав російський гімн. По місту ходили солдати зі зброєю. Було неприємно бачити чужий стяг і плакати з написами: «мы с вами», «своих не бросаем». Неможливо було нормально пересуватися по місту через велику кількість блокпостів. 

15 вересня мав відбутися референдум. Я з родиною виїхав за тиждень до нього. Нам пощастило. Ми добралися до Запоріжжя за пів доби. У Василівці нас майже не перевіряли. Наші влучили в якусь установку росіян – і вони заметушилися. Їм було не до нас.

Старша донька виїхала зі своєю сім’єю в Тернопіль. У Дніпрорудному залишилося все їхнє майно: трикімнатна квартира з ремонтом і побутовою технікою, дача, гараж, човен. Вони взяли лише речі, які помістилися в автомобіль. Багато наших знайомих загинуло на війні, деякі – зникли безвісти.

Хочу, щоб Дніпрорудне скоріше стало вільним і ми могли повернутися додому. Хочеться мирного й спокійного майбутнього.