Мені 20 років, я студентка Харківського медичного університету, займаюсь зараз дистанційно.

24 лютого ми мали йти на пари. Звечора готувалися до занять. Ранок в гуртожитку почався з криків, що почалася війна. Ми чули, як працювала артилерія в нашу сторону, був просто хаос. 

Шокували вибухи, війна о п’ятій ранку, коли під вікнами йшли колони танків. Біля нашого гуртожитку підбили три танки. Це дуже шокує. Звуки залпового вогню, не поодинокі прильоти в нашу сторону - це було дуже страшно, ніхто не був до такого готовий.

Чи можна виїхати з міста, ще ніхто не знав. Я почала збирати речі. Намагалася викликати таксі, але ніхто не їздив. Місто стояло, метро не працювало. Майже півтори години я чекала таксі, вартість була шалена, але виходу не було: мені потрібно було виїхати хоча б на виїзд в сторону Полтавської області. 

Були дуже великі затори, люди йшли пішки. П’ять годин ми виїжджали з Харкова за його межі. 

З Кременчука за мною приїхав дідусь. Він мене забрав до Кременчука. Наразі я тут і знаходжусь, в Харків ще не поверталася.

Під час війни я не бачу майбутнього. У мене навіть немає ніяких думок, планів. Зараз думаю, як прожити цей день. Наперед навіть не планую, тому що, як показало 24 лютого, все може змінитися за одну хвилину, одну ніч.