Сім'я підприємців втратила у Пологах все своє майно і бізнес. Не дивлячись на поважний вік, вони вірять, що повернуться у рідне село і все відновлять

Мені 63 роки, чоловікові - 66. Ми мешкали в селі Пологи Запорізької області. Двоє дітей вже дорослих. Я інвалід другої групи, чоловік теж, роки такі йдуть, що без пігулок уже не живемо. Жили у Пологах ми добре, у нас дві крамниці було, ми в оренду здавали. Пенсія в нас дуже маленька через підприємництво, але нам вистачало, бо ми тримали господарство, город - як у селі.

3 березня росіяни вже були в нас у Пологах. Що вони творили! Не дивилися, що люди, забори - танками роздавлювали все, били. Сусідів наших дві доби в підвалі тримали. Це такий жах був, що навіть страшно згадувати.

Ми місяць були без світла, газу, води і без зв'язку. На вулиці готували на пічці. Одіялами вкривалися, бо ще холодно було. Чоловік в мене глухуватий, як тільки починали гепати, я його будила і ми бігом вдвох прижималися до подвійної стінки і сиділи. 

Як вони бахкали, як вони стріляли біля двору прямо... Ми боялися навіть ніс висунути. Ми чули, як грабували наш магазин, але не могли вийти - боялися. Дуже було багато різних жахів. Ні з того, ні з цього рашисти могли просто зайти прямо в хату, зброю на тебе - і вимагають гроші, випивку. Як вони вимагали - це жах, це нелюди. 

Я їм абсолютно нічого не давала, бо в мене нічого не було, чи може, я жінка стара, то вони розвертались і уходили. Чоловік мовчав весь час, бо він не дочуває, він мовчить і все, а я балакаю. 

А раз нас ледь не вбили. Ми перейшли дорогу, щоб подзвонити до дочки - там на одному місці зв'язок був. І почали стріляти «Гради». Це такий свист був, це таке було, що не передати. Ми встигли тільки забігти за ріг, а по воротах осколки від ракет почали бахкати. Якраз там по дорозі йшла мати з дочкою – і жінці відірвало ногу, і дочці також ногу по саме стегно відірвало в той момент, як все це сталося.

Ми просто встигли заховатися, тому осталися живі. Не передати, який гул, що у нас у вухах дзвеніло. Все на світі було, чуть не вбило нас, і автомат на нас наставляли - пережили таке, що і ворогу не побажаєш.

Коли виїжджали, не могли дочекатися ранку. О шостій ранку швиденько сідали, навіть нічого не взяли, бо були, як заворожені. Ніч така була, що це жах один. Ми забули, що треба щось брати. В колоні їхали. Там як почали бахкать, чоловік каже: «Все, тут нам уже кришка». 

Проїхали вісім руських постів, а вони ж страшне що робили: провіряли все, тільки що чоловіка не роздягали. Ми їхали п’ять годин до Запоріжжя. Коли приїхали в Оріхове і я побачила українців, то дуже плакала - тоді ж тільки розслабилася, як побачила, що то наші, а вже не оті орки. Тоді вже ми спокійно їхали.

Я сказала: тільки в Запоріжжі, нікуди більше я не поїду, щоб ближче було додому. Знайомі наші на захід їхали, хто на Польщу їхав, а я сказала, що нікуди звідси не поїду.  Я вважаю, Запоріжжя – це наше, тут поряд.

Зараз сусіди подзвонили і сказали, що немає меблів, повивозили все повністю у нас, стінку одну танком розбили, магазини побиті танками. Але я казала, що якщо навіть цегла сама буде, я поїду додому. Хоч там і побите все, в кухоньці будемо, якби я тільки була дома. Дуже хочу додому, і чоловік дуже хоче, на свою територію, де жили. 

Будемо все починати з нуля. Діти є - може, десь щось вони нам допоможуть. Головне, щоб закінчилася війна. Я сподіваюсь що в жовтні ми вже точно будемо вдома. Ну,  нехай листопад, я вже згодна. Все буде добре.