Ми з сином жили у своїй квартирі в місті Сіверськ Донецької області. Я працювала на залізниці, у нас були якісь плани, мрії. І все-все закінчилось в один день. Зараз моя квартира зруйнована - там одні стіни, а за мамин будинок знаємо, що він також зруйнований, але наскільки - немає кому подивитися. Ми приїхали до Кривого Рогу в квітні місяці, і на сьогоднішній день живемо тут.

Війна почалася ще в лютому, а до нас вона прийшла у квітні. Лисичанськ і Сєвєродонецьк від нас недалеко - ми чули ці всі вибухи, але не думали, що вони прийдуть до нас так близько. Була евакуація, і ми виїхали 6 квітня. 

Був великий потужний вибух на якихось складах - це була така страшна вибухова хвиля! Це було страшно! Затремтіли вікна і все, а моя мама дуже лякається ще з 2014 року. Вона сказала, що цього не переживе. 

Ми шукали транспорт і самі виїжджали. Це було дуже страшно. Неможливо навіть передати словами, коли виїжджаєш незрозуміло куди. Я просто шукала квартиру за об’явами, бо у нас немає ні родичів, ні знайомих, щоб можна було приїхати переночувати. Дав Бог - попалися хороші люди, і ми живемо зараз тут, у Кривому Розі.

Здоров’я підкосило дуже. Мама взагалі просто злягла. Ми живемо в чужих стінах, мені доводиться тягати її по всіх лікарнях. Вони з татом будували свій дім, жили там все життя, і в один страшний момент все закінчилося. А мама не може жити в квартирі. У неї цукровий діабет, гіпертонія, і зараз ще потрібно робити операцію, тому я не можу піти на роботу, бо мені потрібно її доглядати.

Напевно, в наше місто вже ніхто не повернеться, бо там все розбите. Я залишила ключі сусідам від квартири, але вони за нею не дивляться, тому що сидять постійно в підвалах, і зв’язок там то є, то нема. 

Про мамин будинок зовсім нічого не знаємо, а там залишилася і кішка, і собака. Не знаю, що нас чекає. Кожен день шукаємо сили, щоб продовжувати далі жити.

Ми все чекали серпня, вересня, тепер чекаємо нового року – може, щось зміниться. Віримо, що все буде Україна, але нам потрібен час, щоб все відвоювати та відбудувати.