«Мир ніби й настав, але ми його не відчуваємо»

До війни ми жили дуже добре. Діти закінчили університети, працювали. Ми займалися вирощуванням овочей, у нас були теплиці, у сім'ї був достаток.

Тепер найближче місто від нас Сєвєродонецьк, а це дві години в дорозі. Нині наші овочі нікому не потрібні, продукція коштує копійки. Її стало невигідно вирощувати.

Діти роз'їхалися хто куди. Одні мешкають у Харкові, а інші у Луганську. У нас народилися онуки, а ми їх не бачимо, не бачимо дітей. Діти розбіглися, бо нас бомбили, а ми з чоловіком залишилися тут, бо боялися лишити дім. Ми вижили, але життя зовсім зупинилося. Прикро за молодь, бо вони не бачать нічого доброго.

Спочатку ми нічого не зрозуміли. Усі були шоковані і не усвідомлювали, що нас обстрілюють. Ми думали, що таке можливе десь в Афганістані чи Нагірному Карабаху, але тільки не в нас. Адже ми жили мирно.

Почалися активні бойові дії та гуманітарні організації надавали нам допомогу. Багато допоміг Фонд Ріната Ахметова та міжнародні організації. Була хороша допомога самотнім мамам, старим та інвалідам.

Не можу виділити епізод, що хочу забути. Я намагаюся забути про все. Дуже хотілося б, щоб це скінчилось, щоб Україна була єдиною, щоб ми могли бачитися з дітьми та онуками. Нині онуки виростуть, а ми їх не побачимо. Мир ніби й настав, але ми його не відчуваємо.