Війна застала нас вдома, у Херсоні. Вже 24 лютого в місті йшли бої, тому ми всією родиною намагалася виїхати, але ні потяги, ні автобуси вже не їздили. Ми залишилися в окупації.

Було страшно від вибухів та відсутності інформації. Ми переховувалися в підвалі школи, але коли російські солдати почали ходити бомбосховищами, то вже просто під час вибухів залишались у квартирі.

Евакуації з Херсону не було, зелених коридорів – теж. Ми відчували жах, коли вночі окупанти вибивали двері до квартир. А коли снайпери ходили дахом нашого будинку, ми просто сиділи на підлозі у кутку і боялись поворухнутися, бо живемо на верхньому поверсі. Моєму синові 12 років. Він бачив, як до сусіднього будинку під’їхала машина з позначкою Z, із неї вийшли озброєні люди, вивели з під’їзду чоловіків і повезли кудись.

На початку квітня на свій страх і ризик ми виїхали з Херсону разом із знайомими на їх автівці. Дорога була тяжкою фізично та морально. Над нашою колоною летіли ворожі гелікоптери: росіяни  прикривались нами, як живим щитом, і вели бій артилерією. Діти були дуже налякані! На блокпостах окупанти прискіпливо роздивлялись наші документи й телефони. На щастя, ми дісталися на підконтрольну територію неушкоджені, але дорогою надивились на справжні жахіття: розбиту техніку, заміновані дороги, обстріли та грубість окупантів на блокпостах.

Син не може забути всіх тих подій, які травмували його психіку. Зараз він почувається у безпеці, але лякається різких голосних звуків та літаків.