Варварова Валерія, 9 клас, Енергодарська мала академія наук учнівської молоді Енергодарської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе - Джурляк Оксана Олегівна
«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»
Енергодар від моменту повномасштабного вторгнення перетворився на одну велику чергу, а коли місто окупували, то черги за продуктами тільки збільшувались. Черги стали місцем зустрічі, їх займали на світанку і писали на листочку прізвища на наступний день. Я була в тих чергах. Тато працював на АЕС, мама сиділа з молодшими і я була головною годувальницею. Щоб пекти власний хліб, возили на млин пшеницю, щоб змолоти борошно, але це поки були дріжджі. Ми були зайняті пошуком їжі і це відволікало від новин.
Світ летів у прірву, моя країна горіла, палала, гинула під кулями, а я стояла в черзі, це був мій обов’язок.
Потім ми дізнались, що в сусідів сталося горе – у подружжя стареньких поламала ногу жінка, а чоловік лишався при ній цілодобово. І я розуміла, що маю купити продукти ще й на них, бо тепер цей дідусь не міг стояти в чергах. А в одні руки один хліб. І ми ділились. І це було так звично. Ці сусіди завжди зі сльозами вдячності приймали ці продукти. Мама варила дві каструлі супу – для себе і для сусідів. І сказати б, що це ми одні, а так ні, багато було одиноких і хворих, яким допомагали знайомі, все це горе єднало.
Зараз я згадую цей місяць, і мені здається я стала доросліше і що він тривав довше, ніж інші місяці. І ще було відчуття, що скоро все закінчиться, що у 21 столітті не може бути голоду і війни.
Постачання поступово відновилось. Але це були російські продукти дуже низької якості, була боротьба за «українське», де написано «Зроблено в Україні», бо всі знали, що то можна їсти, на відміну від російського сурогату. Якось влітку ми прийшли в магазин і виявилось, що привезли морозиво. І мій брат заволав на весь магазин «Морозиво!». Українською. В магазині були військові. Вони озирнулись. В мене все похололо. Всі розуміли, що брат говорить українською. Логічний ланцюжок можна було продовжувати і закінчити в тюрмі на підвалі. Я прошипіла: «Мороженое, говори мороженое» і сама себе ненавиділа в той момент. І відтоді я вирішила, що як тільки моя нога ступить на українську землю, я говоритиму тільки українською.
І я не зрадила цю обіцянку. На жаль, Енергодар тимчасово не українська земля, але я мрію повернутись в рідне місто і впевнена, що це станеться.
Ми допомогли сусідам виїхати з перевізником, коли літня жінка одужала. Загалом прожили в окупації майже півтори роки. Ми ходили в гості з трьома пакетиками чаю, щоб дізнатись новини, відкривали паролі від Wi-Fi, бо оператори Інтернету весь час змінювались, мобільного зв’язку не було, а питати «як ти?» потрібно.
Ми б не вижили без сусідської підтримки і комусь точно було б погано без нас.
Живучи зараз в Києві, ми перезнайомились із сусідами, і завжди маємо запас круп, цукру, дріжджів. Моя прабабуся, яка пережила голод 1933-го, робила так само. Це здавалося нісенітницею. Ми казали, що ці запаси тільки міль розводять та жучків. І тепер мої батьки роблять запаси їжі, і я робитиму. Про всяк випадок. Але говоритиму українською попри все.