Варварова Валерія, 9 клас, позашкільний навчальний заклад Мала академія наук учнівської молоді Енергодарської міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Джурляк Оксана Олександрівна

Моя історія війни. Прапорці

Дзвінок у двері. Я дивлюсь у вічко, а там суцільна темрява  - я все одразу розумію. Я відкриваю двері і бачу: шестеро чоловіків в масках зі зброєю. Вони питають, де батьки, коли вони повернуться, ким працює тато. Обіцяють повернутись за пів години. Мої молодші брат і сестра сплять в сусідній кімнаті. Я майже не пам’ятаю своїх відповідей, але колір їхнього одягу та очей закарбувався в моїй голові надовго. Люди в масках пішли. Малі сплять. Вони не прокинулись від дзвінка. Я все зробила правильно.

Коли я згадую якийсь період, то подумки розставляю прапорці в тих днях, які запам’ятались. За рік і три місяці в окупованому Енергодарі в мене всього три прапорці. Люди в масках – це один з них.

Початок окупації. Мої розваги - шукати їжу. Мені дійсно приносило задоволення, коли я знаходила щось з «минулого життя», вистоюючи довжелезну чергу. Якось я стояла за м’ясом біля мікроавтобуса. Привезли заморожені туші свиней. На вулиці собачий холод і свині не встигли розморозитись – їх неможливо розрізати через товстий шар льоду. Прийшов тато, щоб підмінити мене в черзі. Він бачить, що чекати доведеться довго і вирішує сходити за бензопилкою, щоб допомогти продавцям. За кілька хвилин мій тато вже в середині мікроавтобуса ріже свиней бензопилкою, наче це розтоплене масло. Нам безкоштовно дістався найкращий шмат. Йдемо додому щасливі. Отакий прапорець.

Перше вересня. Моя школа стоїть порожня і це добре, бо в тих школах, де ведеться навчання, наче щось зіпсоване всередині. Як же дивно проходити повз свою третю школу і боятися  почути голоси, боятися, що її теж зіпсували… Цей прапорець показує, скільки я вже пройшла, але неясно скільки ще йти.

Навчання онлайн якесь сіре. Найгірший Новий рік. Згадок майже нема. В Енергодарі практично не лишилося жодної людини мого віку. Хто б це мені сказав на початку повномасштабного вторгнення, я б ніколи не повірила.  Я думала, що перемога ось-ось.

Потім був початок другої весни в неволі. Моя улюблена пора року стала жахіттям. Мен так подобався запах вулиці в очікуванні літа. Вже тепло і ти наче квітнеш з природою… але не цієї весни. Все було, як і завжди сіре, але тут стається прапорець з людьми в масках. Я не знаю, чи було щось страшніше за відчуттями в моєму житті. До нас часто приходив сусід розпитати останні новини, він завжди дзвонив у двері, але виявилося, що після візиту тих людей, я більше не можу чути дверний дзвінок - мене кидало в таке сильне тремтіння, я годинами плакала і не могла заспокоїтись. Я розмовляла з окупантами не більше двох хвилин, але дзвінок довелося вирвати.

Червень був якимсь напруженим, а потім… потім я швидко зібрала речі і полишила дім, у якому було все моє життя. П’ять днів, майже п’ять тисяч кілометрів дороги, жахи фільтрації і нарешті воля.

Я не вірила, що все настільки стане інакшим. І тут, на вільній землі, кожен день став щасливим прапорцем - я нарешті почала відчувати час. Він не без смутку, він різний, але ми крокуємо з ним в ногу. Я вірю, що повернуся і ми відремонтуємо дзвінок. І я знов почну любити весну.