Мені 30 років, проживала в Харкові. Прокинулася, коли пролунали  вибухи. Я розбудила чоловіка. Звісно, ми були в шоці, бо цього не очікували. В перший день були вдома, потім спустилися в підвал нашого будинку. 

Ввечері хотілося і лягти, і тепла, і їсти, і ми вирішили повернутися в квартиру. Було страшно. Мене заспокоювало тільки те, що ми разом.

Ми з друзями зідзвонювалися, питали, як вони налаштовані. Вони казали, що не знають, що робити: їхати чи ні. Було страшно виїжджати. 25 числа, я була в душі, помила голову. Зателефонували друзі і сказали: «Ми їдемо». Вони проїжджали місто моєї бабусі, то ми виїхали з ними.

Наразі я з маленькою дитиною перебуваю у бабусі в Полтаві, а чоловік пішов до ЗСУ. Я не думала, що мені з чоловіком доведеться жити окремо весь цей час - я на це взагалі не розраховувала.

Мені б хотілося, щоб війна закінчилась якнайшвидше, щоб швидше чоловік повернувся.