На початку евакуації в Куп’янську Анастасія бачила, як насправді виглядає «руський мир». Вона тікала з двома бабусями, було дуже страшно
Мені 25 років. Я навчаюсь, здобуваю освіту. Народилася в Куп’янську. Окупація нас застала 24 лютого: ввечері ми зрозуміли, що війна прийшла до нас додому. Ми чули, як йшли бої навколо міста по селах. Були сильні обстріли - ми падали на підлогу і не знали, куди себе діти. Коли рашисти зайшли до міста, ми зрозуміли, що все погано і нічого хорошого нас не чекає.
Мене найбільше шокувала одна історія. У нас був період, коли не було води, і був чоловік, який знаходив воду і безкоштовно її привозив.
Я дізналася, що рашисти його затримали, били, знущалися, мучили тільки за те, що він допомагав місцевим людям. Багато історій про дівчат, які відчули на собі насильство.
Волонтери привозили нам допомогу, то якось більш-менш можна було жити, але наше місто біля зони бойових дій. Звичайно, важко: води немає, світла також.
Ми чекали. Думали, що, можливо, все минеться. Але влітку вже вирішили виїжджати. Вивозив батько. Нам пощастило, що його знайомий залишив машину і дозволив нею скористатися. Він нас довіз до Печеніг, але там була закрита переправа, то ми по дамбі йшли чотири кілометри пішки. Рашисти там машини не пропускали. Я йшла з двома бабусями, було дуже страшно.
Виїхали ми в Полтаву, жили там. Потім переїхали в Харків, зараз тут знаходимося.
Якби скоріше війна закінчилася. Ми віримо, що переможемо, віримо в Збройні Сили, які всі землі наші повернуть.
