Ангеліна з мамою і молодшим братом переїхала з Харкова, бо їх Салтівку дуже обстрілювали. Після цього сусіди повідомили, що їх під’їзд розбомбили

Мені 19 років, я проживала в Харкові. Життя було звичайне, радісне. Усією родиною мешкали разом. На жаль, зараз не маємо такої змоги.

Перший день війни запам’ятався дуже сумним. Десь о шостій ранку мене розбудила мама, сказала: «Збирай речі, потрібно кудись тікати. Почалася війна!» Ми жили на Північній Салтівці. Там було дуже шумно, тата вже забрали на роботу - він був військовий. Ми в Харкові залишалися десь до середини березня.

У перші дні, які ми були в Харкові, нам ще ніхто допомоги не давав. Мама їздила по магазинах, купляла те, що залишалося, тому що продуктів не вистачало на всіх. Але пізніше почали давати продукти, гуманітарну допомогу, і все стабілізувалося.

Нам допоміг тато. Він зранку нас зібрав і сказав, що потрібно виїжджати поки не дуже гучно. Ми поспіхом зібрали те, що потрібно, і поїхали до Харківської області, а потім – до Дніпра. 

Мене шокувало, коли люди, які залишилися у нашому районі в Харкові, сказали, що саме в наш під’їзд було близько п’яти прильотів. І нам більше нікуди повертатися - його зараз фактично немає.

Я зрозуміла, наскільки у нас добрі люди. Нам надавали гуманітарну допомогу. Жінка, яка нам здавала житло, пішла нам на поступки і скинула ціну на оренду. Дуже добра людина.

Мені завжди допомагала моя матуся. Вона сильно підтримувала нас із молодшим братом, тому у нас великих психологічних труднощів не було. Мама завжди знаходила потрібні слова, щоб нас заспокоїти.

Звичайно, хочеться, щоб швидше все закінчилося. Я вірю, що буде наша перемога, все відбудується, ми станемо розвинутою європейською країною.