«Ми були раді, що поїхали з цього пекла. І раптом тут почалися вибухи»

Ми виїхали до Сватова 24 січня 2015 року. Коли ми ще були в Попасній, у нас балкон спершу зрешетило, а потім був уже такий пік, що неможливо було ні поїсти, нічого. Ні гуманітарки, нічого не давали, тому що постійно обстріли були.

Важко було пояснити дітям. Син Максим навчався в школі по 15 хвилин. Поки дитину доведеш – стріляють. Припиняється обстріл – приведеш і сидиш. Тільки обстріл починається – забираєш і біжиш під обстрілами додому, тому що там страшно було, в школі підвалу немає. Вдома хоч у нас підвал.

Вікон немає в будинку, балконні двері вирвало, балкон побило. Не знаю, як це відновлювати. Я не була там, це сусіди кажуть, ми були на зв’язку.

Ми виїхали 24-го вранці рано, о пів на шосту ранку. Машину наймали за 1500 гривень. Буквально напередодні ввечері вилетіли вікна, тому що навпроти нашого будинку влучило в квартиру.

«Гради» летіли, все летіло. У нас перший під’їзд, а він [водій машини] став між будинками. Ми не могли швидко бігти, тому що дуже слизько було, дітей тягли, як могли. Він зателефонував, говорить: «У вас 15 хвилин». Що ми за 15 хвилин можемо? Ми навіть до квартири піднятися не змогли. Із підвалу поки вилізли... Коли ми їхали, дроти всюди висіли, світла не було, газу не було, перебито все було. «Град» гримів, ми думали, що не виїдемо.

Я в кабіну сіла з дітьми, з донькою старшою, із трьома меншими. А син, чоловік і моя мама (ми заїхали, її забрали), вона з двома палицями, ми її посадили всередину мікроавтобуса.

Коли ми їхали, були на зв’язку з тими людьми, які звідси виїхали. Вони нам будинок підшукали, сказали, куди під’їхати. Ми приїхали сюди. Зареєструвалися як переселенці, але три місяці нічого не отримували, жодних грошей.

У першу ніч ми на трьох ліжках дітей поклали, а самі на підлозі поспали. Наступного дня по сусідах походили, попитали – нам люди дали ліжко. Ні стільців, нічого не було. Сусіди дали тарілки, вилки на деякий час.

Був стрес, шок. Ми не знали, що робити, але ми були раді, що виїхали з цього пекла. Я навіть не вірила.

Ми звернулися до адміністрації, нам підказали, туди звернутися. Продуктами вони нам допомогли, макарони давали, масло. І ми, як могли, виживали. У лютому отримали від Ріната Леонідовича допомогу продуктову – і три місяці ми перебивалися цими продуктами.

Нам доводиться починати все з нуля. У нас діти. Потрібно було купити праску, прасувальну дошку. Хоч якось дітям умови створити для проживання, щоб вони хоч трошки відчували себе, як вдома.

Я розумію, що постійно нам допомагатимуть. Але нам треба жити заради дітей, заради їхнього майбутнього. Намагаємося. Важко дуже, але, я думаю, всім важко зараз.

Я на дитину 1300 гривень отримую плюс переселенські платять на сім’ю 2400 — це на оплату комунальних послуг. Іде багато на ліки. Дочка старша, їй 18 років, вона хворіє часто, потрібні дорогі препарати. Тому що в підвалі сиділи, застудили все, що можна й не можна. Хоч ми і поприносили туди з ліжок дерев’яні каркаси, постелили. Але все одно, підвал не опалювальний. Тільки ми з дітьми там були, а переважно там люди старшого віку були, за 40 років і старші.

Важко живеться. Вибухали тут боєприпаси. Ми пережили заново шок, удруге. 29-го числа це сталося, о пів на восьму вечора було. Ми дивилися телевізор. Діти чомусь рано позасинали, вони зазвичай о дев’ятій лягають. А тут вони лягли о сьомій годині. І ось о пів на восьму почалося це «бах».

Я кажу: «Що це так бахнуло добре?» Чоловік каже: «Та це, напевно, весілля в когось». Потім ще і ще. Я кажу: «Давай швидше!» Ми повдягались, на вулицю вискакуємо. І нам видно збоку заграва. Ми почали телефонувати людям, хто там живе на кварталі, переселенців. Вони кажуть: вибухають склади, всім сказали зайти в будинки та в підвали, у кого є, і не виходити.

Діти перелякані. Почало гриміти – почали вікна торохтіти, відкриватися кватирки. Ми швидко дітей одягнули. Почало дітей трясти. Ми спустилися до підвал. Тієї миті саме воно як гахнуло! Двері повідкривалися, повилітали вікна. Важко пережили. Думали, що і тут почалося. Істерика, паніка почалися. Мене саму трясти почало. Думали, що ми виїхали в безпечне місце...

Чотири дні ми нікуди не виїжджали. А потім я поїхала велосипедом по хліб. Я ніде хліба не могла купити, місто-привид було, як Попасна.

Коли почалися тут вибухи, діти кричали: «Мамо, поїхали додому!» У них був шок. Звичайно, хочеться повернутися додому. Відновити квартиру, дай Бог, і повернутися. Але це буде дуже важко матеріально. Хочеться, щоб там було тихо. Поки такого там ще немає, тиші такої. Щоб швидше закінчилася війна. Діти малюють, пишуть, щоб війна закінчилася: «НІ війні!»