У Попасній я з 2010 року. Відтоді, як отримав травму на виробництві, я не працював за станом здоров’я. Був витік на роботі, там були гази. Ми з напарником полізли усувати. Поліз хлопець, залишився там, я за ним поліз і теж там знепритомнів. Витягало нас МНС, на швидких у реанімацію відвезли. Тепер серце турбує, шлунок, печінка, задишка з’являється.

Хочеться простого тихого, мирного життя

Пенсія за третьою групою — 960 гривень і як регресу — 300 гривень. Цього не вистачає, адже все треба починати з нуля. У цьому будинку не було ні доріжок, нічого не було. Все це завдяки людям, які увійшли в становище. Хто дав, хто дешевше продав.

Важко, морально важко. Буває, люди бачать, що переселенців багато, значить, захочуть їсти – працюватимуть за таку ціну. Бувають і хороші люди. Розуміють, що житло розбите. А інші заздрять: вам все, вам все.

А ми не маємо жодної підтримки. Надії мало, але все ж сподіваємося, що уряд доб’ється стабільності якоїсь. Щоб люди їхали не так, що місяць-два пожили – і знову обстріли почалися, знову в борги влазять, когось шукають, щоб виїхати. Хтось наживається на цьому.

Стабільності хочеться і, звичайно ж, миру. Щоб був мир. Люди вже будуть якось відновлювати самі свої будинки. Аби був мир. Щоб не стріляло й не літало над головою.

Важко це все. Ми кинуті. Діти просять картоплі смаженої, а я не можу, мені не те що соромно, мені прикро йти кудись просити. Чому так? Ми ж не винні.

Хочеться простого тихого, мирного життя

Ми переїхали сюди, тут залізниця поруч, п’ятеро наших діток не могли спати спокійно. Потяги ходять, торохтять, діти схоплювалися. Вони звикли до обстрілу й схоплювалися з ліжок, кричали: «Мамо!» Психологи займаються з дітьми. Хочеться простого тихого, мирного життя.