Моя родина – це я, чоловік і дитина. Чоловік працював, я закінчувала навчання, дитина ходила до дитячого садка. Ми жили в Маріуполі, все у нас було добре.

Перший день повномасштабної війни я пам'ятаю дуже добре. Мій чоловік військовий, і в ніч на 24 лютого його викликали по тривозі. Зранку о 5:50 він мені написав, що все добре, а вже о 5:55: «Сиди вдома і нікуди не виходь». І ми з дитиною залишилися вдома. О шостій ранку наступного дня ми поїхали до батьків чоловіка у Новоселівку і там пробули до вісімнадцятого березня. Додому ми більше не повернулись.

Ми приїхали до батьків чоловіка з дитиною, з моєю мамою, приїхала моя сестра з родиною і сестра чоловіка з дітьми. Ми вийшли на вулицю, коли стало трохи спокійніше, і побачили російських солдат, які перевіряли будинки. Тоді ми зрозуміли, що нас окупували.

У Маріуполі їжі нам вистачало. Мої свекри жили у приватному секторі і у них були запаси. Але моя мама була після інсульту, їй потрібно було приймати ліки щодня. З ними були проблеми, тому що всі аптеки були зачинені, полиці порожні. Коли ми приїхали на підконтрольну територію, одразу показали її лікарям. Діти дуже хворіли, але на цей випадок ліки у нас були. З водою було дуже тяжко. Ми набирали її з джерельця, але з часом ту воду пити стало неможливо. Готували їсти на вогнищі на мангалі, коли було тихо.

У нас весь двір засипало уламками снарядів. Було страшно. Кожен раз виходили надвір як востаннє.

Випадково ми дізналися, що можна виїхати сьогодні або завтра. Ми вирішили, що нам потрібно виїжджати в бік Запоріжжя. І вісімнадцятого березня о восьмій годині ранку ми виїхали двома машинами.

Це була дуже складна дорога. Ми їхали у величезній колоні машин якимось об'їздними дорогами. Машини грузли, тому що дорога вся розбита. Було дуже складно, але усі допомагали один одному.

Дуже багато проїжджали російських блокпостів. До нас ставилися нормально, тому що у двох машинах у нас було п'ятеро дітей. Ми були перелякані, брудні, всі плакали. Саме тому нас дуже не перевіряли. Ми доїхали до Запоріжжя, там нас прихистили в хостелі, ми там переночували і поїхали далі. Спочатку ми були у селі біля Кропивницького, а з грудня ми в Києві.

З чоловіком бачились востаннє 23 лютого. Він потрапив у полон. Зараз його вже звільнили і він знову вийшов на роботу. Коли чоловіка звільнили, він був тут у госпіталі, тому ми теж сюди приїхали. Я дуже хвилювалася за нього. З ним не було зв'язку з другого березня. Потім ми з ним зв'язались на початку квітня і наступного разу він уже мені зателефонував тоді, коли його звільнили.

Я досі не розумію, навіщо росії потрібна була ця війна. Коли в пабліках викладають фото, на що перетворився Маріуполь, мені це не вкладається в голові. Для мене це дуже тяжко.

Маріуполь у мене в пам'яті залишився таким, як був раніше. Я була шокована, як можна було знищити так багато будинків. На нашій вулиці, через п'ять будинків від нашого, було пряме влучання снарядом, від будинку не залишилося нічого. Зараз я дуже боюсь вибухів.

Багато моїх знайомих залишилися в Маріуполі, тому що у них вціліло житло. Я не розумію, як можна жити зараз там, де немає нормальних умов для життя та розвитку.

У нас одна мрія – це наша Перемога. Найзаповітрніша мрія, щоб швидше закінчилась війна. Найголовніше – що всі мої рідні живі. Могло бути зовсім інакше. Зараз в пріоритеті життя.