Олена з мамою виживали впроголодь. Ділили одне яблуко на двох і їли його два дні. Потім у них взагалі не залишилося харчів. Згодом росіяни почали давати гуманітарну допомогу: черствий хліб і зіпсовані продукти. Після тижнів голодування той хліб видався Олені дуже смачним

Мені 19 років. Я жила з мамою в Маріуполі. Ми змогли виїхати 28 липня.

У перший ранок війни прокинулася від вибухів. Я хотіла піти в Територіальну оборону. Для цього потрібно було їхати на Лівий берег. Через обстріли я так і не змогла туди добратися. Додому поверталася під звуки вибухів. 

Найстрашніше було пересуватися по місту під час обстрілів. У мене залишилася пам’ятна куртка з дірками від куль. Під обстрілами я шукала подругу, ходила по воду. Після авіаудару по нашому будинку бігла по склу, намагалася знайти місце, де можна сховатися. 

Багато людей живцем згоріло в будинках. Ми ледь не щоночі чули крики, але все так палало, що нам би не вдалося й близько підійти до будинку. Це жахливо: мати бажання допомогти, але не мати змоги цього зробити.

Світло, зв’язок і вода зникли на початку, а газ – трошки пізніше. Ми збирали сніг і дощову воду. Продуктів не вистачало. У нас залишалося одне яблуко. Ми з мамою розділили його пополам і їли два дні. Потім більше тижня не їли. Згодом росіяни роздавали гуманітарну допомогу, але більшість продуктів були зіпсовані. Діти з сусіднього підвалу отруїлися зіпсованим згущеним молоком, а ліків не було. У квітні ми вперше за час війни скуштували хліб. Щоб отримати його, я простояла в черзі вісім годин. Він був твердий, як камінь, але тоді видався мені найсмачнішим. 

Ми багато разів намагалися виїхати, проте з різних причин нам це не вдавалося. Одного разу водій не доїхав до нас, бо його не пропустили. Потім з ним пропав зв’язок. Тричі я переслала гроші водіям на карту як передоплату за бензин, і після цього вони не відповідали на дзвінки. Це було дуже образливо. Я не розумію, як можна наживатися на чужому горі. 

Зрештою, через знайомих ми знайшли водія, який довіз нас до Бердянська. Це коштувало недешево. Перед цим ми пройшли фільтрацію, бо без неї нас би не випустили. У Бердянську два дні чекали мікроавтобус. П’ять днів стояли у Василівці. За цей час загинуло троє людей: чоловік і дві жінки, одна з яких була вагітна. 

У Василівці дуже ретельно перевіряли всі речі. Потім ми їхали через сіру зону. Це було дуже страшно, бо можна було натрапити на міну або загинути від обстрілу. Коли побачили український блокпост, всі в автобусі розплакалися. 

Усі мої рідні родом з Тернополя. Тут живуть мої бабуся й дідусь, хресна, брати. До війни я навчалася й працювала у цьому місті. У Маріуполь я приїжджала на вихідні до мами. 26 лютого мала повернутися в Тернопіль. У мене навіть квиток зберігся. Але через війну приїхала аж в липні.