Шумило Богдана

Комунальний заклад "Елітнянський ліцей Вільхівсьої сільської ради Харківського району Харківської області", 10-Б клас

:Вчитель, який надихнув есе- Ведмеденко Світлана Василівна

"Війна. Моя Історія"

Ще за рік до повномасштабного вторгнення я почала думати, що війна прийде у моє місто. Мама казала, що такого не може бути, хоча при цьому готувалася до неї, купила про всяк випадок їжу, яка не псується, та свічки. Тому я її чекала, звісно, не як Дня народження чи Нового року, а як чогось жахливого. І відчувала, що вона буде, а всі знайомі та друзі казали, що це неправда. Тому того самого ранку, 24.02.2022, я відчувала не смуток, не страх, а тільки те, що я мала рацію. А вже вночі, коли треба було йти спати, до мене дійшов цей страх, відчуття, що твоє життя залежить від траєкторії снаряду і те, що ти зовсім нічого не контролюєш.

Батьки вважали, що війна закінчиться через декілька днів, тому не збиралися виїжджати. У перший же день у нас зникло світло, мобільний зв’язок, вода. Зникло все, що потрібно для нормального життя. Наступного дня я відчула себе, як у фільмі. Звісно, це була не комедія чи фентазі, а військовий фільм, коли бойові дії відбуваються за 100 м від твого будинку. Той день ми провели у підвалі, з думками «чи зможу я ще раз вийти на вулицю?». Уже на п’ятий день було десь п'ять градусів у нашому будинку, ми розливали теплу воду в пляшки і спали з ними, щоб якось зігрітися. Дванадцятого дня ми переїхали до іншого будинку, бо там хочаб був камін, і нам уже не було холодно. Восьмого березня ми отримали подарунок: три снаряди на нашу вулицю, один із яких упав за три метри від вікна, біля якого я спала. У моменти, коли до нас щось прилітало, я не відчувала страху, тільки радість, можливо, це було захисна реакція. Дивне відчуття: ти ледь не помер, але в той же час смієшся.

Ми були два рази в окупації, тому виїхати вже не могли. У перший раз нічого страшного не було, а ось наступного разу вони часто заходили до нас. Уявіть: прокидаєшся собі вранці, а навколо тебе люди зі зброєю. Їм не дуже сподобався мій батько, тому вони вирішили забрати його з собою. Тільки Бог знає, що вони хотіли зробити з ним. Але нам, можна сказати, пощастило: почався обстріл, і їм стало страшно, тому вони його відпустили, але обіцяли повернутися.

Одного дня у деякі квартири знову влучив снаряд, людям не було де жити, тому вони прийшли до нас, оскільки ми мали власний будинок. Ми вирішили, що підемо туди, хоч там і холодно. Того вечора нашими вулицями літали гелікоптери, дуже низько, ніби ось-ось зачеплять дах будинку, напевно, цей момент був одним із найстрашніших. Наступного дня в нас був вибір: знову переночувати там або піти в будинок, де тепло. Було ухвалено доленосне рішення - повернутися до теплого будинку. Наступного ранку в будинок улучив снаряд, однієї зі стін уже не було, та й даху також. Якби ми там залишилися, нас також вже би не було.

Через місяць цей жах закінчився для мене, ми змогли вибратися звідти.

Наразі я мешкаю в Німеччині. Не було жодного дня, коли б я не думала про Україну і як я хочу назад. Всі кажуть, що Європа - це круто, але точно не для мене. Я безмежно їм вдячна за допомогу, але це не мій дім. У мене вже ніколи не буде дому, його забрали 24.02.2022. Мій дім - це Кутузівка до війни, коли там були всі мої друзі, коли я спокійно могла піти погуляти чи у магазин. Зараз у мене там нічого немає. Навіть якщо я повернусь туди, я не буду вдома. Дім - це життя до 24 лютого, якого ніяк не повернути.

Як я з цим справляюся? Ніяк, я просто намагаюся не думати. Навіть зараз я пишу і плачу, цей біль ніколи не затихне, може, час допоможе, але хто знає?!