Смілянська Анна, 11 клас, Харківський ліцей № 161 "Імпульс"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Смілянська Вікторія

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Як можна пускати салюти вночі?" – я подумала крізь сон. "Салюти" в околицях Харкова, на Салтівці, продовжувалися. Я прокинулася, але гарних, яскравих квітів за вікном не було. В коридорі батьки увімкнули світло і розмовляли тривожним шепотом.

Здається, я пам’ятаю кожну секунду того дня.

Мама сказала мені йти до них в кімнату і спати. Через пів години прокинулася моя молодша сестра, вона прийшла до мене і ми разом лежали, заснути ми не могли – вже досить дорослі, щоб розуміти, що то за “салюти”. Ми лежали, обіймалися і іноді щось казали одне одній, кожного разу здригаючись від будь-яких звуків. Тоді тато сказав, що ми їдемо до бабусі. Ми ще не знали, що додому, в Харків, ми повернемося не скоро. Хтось з класу питав в групі чи треба йти до школи, а вчителька написала, щоб батьки самі вирішували. Ми тоді ще з цього сміялися.

З Харкова ми виїхали в перший день, десь по обіді. Майже всі заправки були зачинені, лише біля декількох були величезні черги. Ми простояли декілька годин в одній з них, а потім ще на виїзді з міста. Всі виїжджали.

Я ніби й не плакала, всі емоції кудись зникли. Ми думали, що через декілька днів все закінчиться, ми повернемося додому і в суботу 26 лютого я піду брати інтерв'ю, як заплановано. Я ще готувала питання, думала, що вдягну. На жаль, туди я вже більше не змогла піти. Спочатку, ми жили у татових батьків в Полтавській області. В березні мене записали в місцеву школу, ми займалися дистанційно, але мене добре прийняли, з кимось я навіть познайомилася в живу. Я пішла на танці. В квітні ми поїхали в Сумську область до маминих батьків.

Ми їхали через Охтирку і Тростянець, тоді на обочині валялися, залишені москалями, залишки горілих танків, ботинки. Ми боялися з’їхати кудись з асфальтованої дороги.

Ми проїжджали через понтонний міст, поруч з яким був розбитий бетонний, який будували декілька років. Коли ми приїхали, я ще продовжувала навчатися в полтавській школі дистанційно. Для мене було трохи дивно, що вчителі так викладалися, вони робили все і навіть більше, щоб нас зацікавити, допомогти, адже я звикла, що все навпаки. В травні мама поїхала в Харків, вона хотіла подивитися, що з нашою домівкою. Бабуся була не дуже рада цьому.

Коли мама приїхала, вона прибирала декілька днів, виносила всі зіпсовані продукти з холодильника, виносила непотрібні речі в допомогу для переселенців.

Тим часом ми з сестрою залишилися у бабусі одні. Батьки мали кризу в стосунках, вони постійно щось вирішували, довго розмовляли. Вони намагалися робити вигляд ніби нічого страшного, трохи посварилися, але ми все помічали. В такі моменти я згадувала, як раніше ми всією сім'єю їздили на море або в Карпати на машині, ми заїжджали до кожної пам’ятки, до кожного замку.

Того літа, двадцять другого року ми також планували всією сім'єю поїхати кудись машиною. Ми хотіли об’їхати всю Україну.

В вересні я пішла в Сумську школу, навчання також було дистанційно. На жаль, своїх однокласників я навіть ні разу і не бачила. В листопаді ми з сестрою повернулися в Харків. Батьки досі сварилися, і тому я часто залишалася “за старшу” вдома. Та осінь асоціюється у мене з холодом, Харків був сірий, людей майже не було. Навесні двадцять третього року ситуація покращилася, батьки знайшли спільну мову. Ми з сестрою поїхали в табір. Я познайомилася з цікавими людьми, після табору я почала займатися танцями.

Я потроху почала відроджуватися, повертаються нові яскраві барви. І з кожним днем намагаюся знаходити щось нове для себе і в собі.

Тому я хочу сказати, що війна – це виклик, не лише для країни в цілому, але і для кожної родини, кожної людини. Ми об'єдналися, навчилися допомагати один одному і підтримувати всіх, хто поряд.