Гулий Ілля, 11 клас, Харківський ліцей №138

Вчитель, що надихнув на написання есе — Суслова Ірина Василівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

З дитинства від мами я часто чув: «Що віддаєш, то твоє». Мені було дивно це чути. Ну, якщо ти щось віддаєш, як воно може бути твоїм? Колись я у мами запитав про це. Вона з лагідною посмішкою відповіла: «Станеш дорослим і зрозумієш». І коли ж це станеться? На той час це було риторичне питання…

Йшов час, мені вже було 15 років, я навчався у дев’ятому класі, а відповідь на це питання я так ще і не знав.

Відповідь на нього я отримав у лютому 2022 року…

Середа 23 лютого 2022 року пройшла чудово! Я був дуже задоволений оцінкою з алгебри, без помилок виконав вказівки тренера під час підготовки до змагань. Спокійний, з радісним очікуванням наступного дня, я ліг спати.

Вранці я прокинувся від страшних вибухів, які пролунали у моєму рідному місті і які потім вже лунали в Харкові не один тиждень.

Без тепла та електричного світла, ховаючись від постійних обстрілів два місяці, мені довелося перебувати в підвальному приміщенні моєї рідної школи разом із родиною та іншими мешканцями мікрорайону, бо моя рідна, така затишна домівка була зруйнована вщент. Так я дізнався, як звучить вибух, коли ракета вагою 500 кілограмів падає на будівлю…

Перебуваючи у сирому, холодному підвалі, я сидів і думав: «У моєму житті був спорт, вивчення англійської, зустрічі з друзями та подорожі. Усе це обірвалося одного дня». Прийшло усвідомлення, що моє життя назавжди змінилося. Спокійні та безтурботні дні залишились далеко в минулому. Був тільки страх... Страх за життя рідних, знайомих і незнайомих людей, який огортав моє серце і краяв душу.

Страх, який я пізнав у той час, не можна порівняти зі звичайними страхами. Він наринав раптово, важкою пітьмою, наповнював мене зсередини, паралізуючи волю та почуття.

Поруч зі мною сиділа молода жінка зі своєю донечкою, якій було років шість. Дівчинка перелякано дивилась на оточуючих і лише інколи просила у матері цукерок. Її мати, тяжко зітхаючи, відповідала, що ніде цукерок взяти. Раптом я згадав, що у кишені моєї куртки ще й досі лежить батончик, який я не встиг з’їсти після тренування 23 лютого. Я простягнув його Наталці, так звали дівчинку. Скільки радості і вдячності було в її очах!

Наступного дня до нас у підвал завітав поліцейський. Як з’ясувалось, це був батько Наталки. Весь цей час без перепочинку ніс службу в місті, яке обстрілювалось і в день, і в ночі. Батько дівчинки прийшов зустрітись із сім’єю, скориставшись коротким затишшям. Він приніс Наталці смаколики. Дівчинка взяла велике червоне яблуко і простягнула мені.

Тепер я знаю, що означає мамина фраза: «Що віддаєш, то твоє».