Навіть коли наступає відчай і сльози самі готові скотитися з очей, Ганна намагається тримати себе в руках, щоб бути достойним прикладом для дитини

24 лютого ми були вдома. Над нашим домом літали гвинтокрили - це був страх! 

Ми живемо біля Чорнобаївки, тому часто чули дуже гучні вибухи. Дитина просто в шоці!

Жити стало дуже важко, бо ми були відрізані, нам нічого не привозили. Стояли в чергах, воду їздили набрали, у руках тягали. Світла не було довго. Але найгірше те, що немає лікарів, хворим нікуди звернутись.

В сім’ї ми стали ще ближчими і уважними один до одного, стали більше зважати на обставини.

Я не працюю, бо моїй дитині 10 років – її було потрібно два роки в школу водити і забирати. Я курей держала - так і жили.

Емоційно важко, звичайно. Все накопичується і сльози самі йдуть, але я цього не показую дитині, бо я для неї приклад.