Погоріла Дарина, учениця 10 класу Комунального закладу загальної середньої освіти  «Ліцей № 13 Хмельницької міської Ради “

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мазур Інна Михайлівна

"Війна. Моя історія"

Я - учениця 10 класу Погоріла Дарина, і це моя історія…

Мені було 13 років, я ходила до 8 класу, у мене була багато друзів і багато щасливих моментів, але одного ранку моє життя змінилося назавжди. 24 лютого мене розбудила матуся зі словами: «Доню, прокидайся швидше, почалась війна…» Те, чого я боялась найбільше…Я одразу встала і пішла одягатися, пила багато заспокійливих, бо не могла взяти себе в руки. Ми постійно переглядали новини, і вже близько 11 години російські військові зайшли в Херсонську область і згодом й до мого маленького містечка. Я дуже переживала за себе і своїх рідних, адже ніхто не знав, що вони можуть зробити. 

Ми спали в теплих речах, чули постійні постріли і звуки танків. Цей день змінив усе моє життя, дев’ять місяців окупації, жахливих обстрілів.

Російські військові обстрілювали  сусідні будинки з мінометів, ми з родиною сиділи в підвалі і молились, щоб ми усі залишились живими і нас не завалило. На телефони постійно приходили повідомлення про те, що будуть виселяти, бо живемо близько біля річки і для цього вони постійно обстрілювали  Велику Лепетиху.

Ми бачили, як по ту сторону Дніпра окупанти градами били по людях. Кожен день в селі відчували невимовний страх, що вони прийдуть у наш дім, обстріляють все і усіх, але треба було продовжувати жити і не показувати їм той страх, який ми відчували, адже вони цього і чекали.

На той момент можливості виїхати у нас не було, а зелені коридори  обстрілювали або повертали назад, але восени 2022 року моїй сім’ї вдалося виїхати через Василівку Запорізької області. Це було дуже страшно і боляче покидати свій дім, у якому провела усе своє життя, їхати в невідомому напрямку, але попри усі погрози російських військових на блок-постах нам вдалося виїхати, і це було неймовірно побачити, як люди живуть, гуляють, сміються і, головне,  - під українським прапором!

Ми всі плакали, коли побачили наших військових.

Так вийшло, що ми опинились у місті Хмельницькому, де  нам допомогли родичі.  Хмельницький від самого початку повномасштабного вторгнення допомагає переселенцям - і ми за це їм дуже вдячні! Після декількох днів, як ми виїхали, звільнили Херсон, в день народження мого тата. Це були неймовірні емоції, ми були дуже щасливі.

На жаль, мій дім досі знаходиться в окупації, ці нелюди руйнують і мінують просто все: моя рідна школа, яку навмисно зруйнували окупанти, назавжди в моєму серці…

Уже рік, як я не сплю в своєму ліжку, не годую свого песика, якого вбили росіяни, не бачилась зі своїми друзями та сестрою, не ходжу до бабусі в гості, але я продовжую жити, хоча коли передивляюсь фото, де ми вдома, дуже боляче. Після переїзду до Хмельницького  я наважилась піти в школу, де знайшла хороших друзів і щаслива, що однокласники ставляться до мене добре і завжди готові допомогти. З часів окупації залишилось багато спогадів, але я сподіваюсь на краще і  вірю, що скоро ми повернемось додому і будемо плакати вже не від болю, а від щастя!