Овсяннікова  Вероніка, учениця 10 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №140 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колосовська Тетяна Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна!  Звучить якось страшно, але мені давно хотілося про все це написати.

23.02.2022 —це був мій останній день у школі, усі ми були якісь жваві, веселі, було те, чого зараз немає,  що зникло... Попереджали про війну, але ніхто не вірив, тому що 21 століття.  Пам’ятаю, що наступного дня повинні були відбутися дві контрольні, а ми так не хотіли. Тоді життя було якесь світле,  різнобарвне, але ми не цінували того, що в нас було. Коли вже стемніло, усі вже спали, але ми з мамою заговорилися допізна,  досі пам’ятаю, як ми спокійно розмовляли.

Ми дуже рідко так сідали й говорили про все, що нас турбує, сміялися й згадували якісь моменти з дитинства, наче підсвідомо відчували, що завтра вже все буде не так... Коли збиралася спати, по телевізору попередили про воєнний стан, мама здивувалася, але не звернула на це уваги. Двадцять перше ж століття!!!

24.02.2022 -  04.50  ранку.  Усі прокидаються від вибухів і не розуміють, що відбувається. Я прокинулася й одразу подумала про те, що хтось вирішив запустити салют, але коли підійшла до вікна й побачила червоне небо, тоді вже не дуже вірилося в салют. Тоді вже в голові наче пролунало: “Почалося..”  Мама одразу прибігла до мене, вона теж не розуміла, що відбувається. Усі одразу почали писати в шкільній групі, усі намагалися зрозуміти, що відбувається. А Харків уже палав. Моя рідна Салтівка здригалася від вибухів. А  мама казала, що, мабуть, шифер горить, бо бухає сильно..

Потім усі вже зрозуміли, що відбувається. Біля мене стояла мама і я їй сказала страшні слова: ”Мамочко, війна почалася!”

Усі почали швидко збирати речі й  чекати новин, щоб зрозуміти, що далі робити. Я не зовсім вірила в те, що відбувається, і тоді я вперше заплакала. Мені написала подруга, що вона скоро буде їхати з міста й хоче побачитися, може,  востаннє.

Я взяла свого песика, бо з ним потрібно було погуляти хоч якось. Ми попрощалися й подруга поїхала з батьками з міста. Усі наші знайомі поїхали. А ми залишилися.

Живемо ми на  восьмому  поверсі, було дуже страшно, тому все ж таки вирішили поїхати до знайомих, які живуть у приватному будинку в іншому районі Харкова.  Спали у верхньому одязі. Літали літаки, тому ми постійно бігали до сховища. У нас багато тварин, але ми їх не кинули, постійно носили з собою, але деяких залишили.

З дитинства мені подобалися равлики, вдома в мене жили великі равлики-ахатини, я дуже боялася їх залишати, але розуміла що вони нічого не чують і не бачать, тому заховала їх подалі від вікна. Їх довелося залишити вдома.

 Уночі, коли ми з мамою намагалися заснути, вона почала казати,  що в неї дуже болить живіт, вона почала стогнати, я злякалася. Ми намагалися викликати швидку, але медики  не могли туди доїхати, тому вітчим узяв свою машину, де було вже дуже мало бензину й повіз маму до лікарні, я  злякалася  й знову плакала. Потім нам сказали, що в неї сильна кровотеча. Вона втратила дитину...

Я не могла зателефонувати їй і запитати, як вона. Мама сиділа в сховищі, а по їх лікарні в той момент цілилися ракетами, іноді пролітало далі, а іноді попадали прямо в лікарню, я боюся навіть уявити, що відчували хворі, лікарі, медсестри.

Дім знайомих знаходився недалеко від хлібзаводу, уночі я лягла у верхньому одязі й біля руки поклала песика, бо він дуже нервував. Я дивилася у вікно й переді мною пролітали всі спогади, я розуміла, що більше не буде,  як раніше.  Довго дивилася у вікно, поки не побачила, що небо починає з  червоного змінюватися на світло-жовтоге, це відбувалося дуже швидко, я не встигла зрозуміти, що потрібно тікати, через декілька секунд пролунав дуже  сильний вибух, я схопила собаку за те що встигла , це було вухо, я розуміла, що,  крім мене, у нього зараз нікого нема.

Ми довго сиділи в підвалі... Було вже пізно, але вітчим приїхав з лікарні, щоб нас перевезти до іншого місця, до моєї бабусі. Поки їхали, усе навколо горіло, я відчувала себе як у пеклі, аж потім нам розповіли, що ми сиділи там, де був бій наших хлопців з російськими свинями, тобто, ми хотіли поїхати в місце, де безпечно, а опинилися в епіцентрі воєнного пекла.

Ми сиділи в бабусі десь днів 9 , якщо не більше. У нас вимкнули все,  майже не було зв’язку, телефони сідали, і тільки через 5 днів дали світло і все інше. Потім мама приїхала з лікарні, їй потрібні були ліки, тому доводилося з самого ранку стояти в чергах в аптеку.

Я нічого не розуміла, перестала їсти, дуже схудла, пила тільки воду, і коли ми ховалися у ванній кімнаті, я розуміла , що можливо це мій кінець. А також розуміла, що зараз наші воїни відбивають Харків. Я бачила наших захисників, вони справжні герої!

Через декілька днів  ми змогли знайти бензин, але він не підходив до машини вітчима, проте вибору не було, ми швидко зібралися, прощалися з бабусею й поїхали до квартири, зібрали  речі. Було дуже важко прощатися з домівкою. Ми довго їхали, машина постійно глухла, було дуже страшно.  Доїхали до Богодухова й залишилися там, пробули ми там три місяці, це були найдовші дні у моєму житті. Жили ми там не самі, нам навіть поличку для одягу не дали, усе було в рюкзаках. Я там не виходила нікуди зовсім, бо я хотіла тільки додому, завжди з усіма сварилися.

Потім у квітні в новинах побачили наш Харків, там людина знімала свою квартиру після прильоту ракети, а навпроти видно було наш дім і нашу квартиру, так ми дізналися, що в квартирі немає вікон, балкону, а поблизу нашого дому загинули люди від російської ракети.

У кінці травня  ми поїхали до Харкова на автобусі. Коли приїхали, я не могла повірити своїм очам, що я у рідному місті.  Захожу до кімнати, а там  вікна нем, темрява, але  для мене було головне, що я вдома.  Тоді у нашому районі не так багато було людей, і ми навіть боялися спати. Це була наша перша ніч вдома. Ми з мамою були самі, вітчима викликали на роботу,  через вибухи нам довелося спати в коридорі, мама говорила, що, можливо, нам потрібно повернутися до Богодухова, тому що тут непокійно, але я сказала, що більше нікуди не поїду. Так ми й залишилися вдома, хоч й гучно ще  тут було , але головне, що вдома.

Усі дні до того, як ми повернулися додому були сірі, хотілося завжди плакати, але тепер ми вдома і все буде добре.

Мені дуже шкода людей, яких вбила росія. Я щаслива, що ми живі, що мама не плаче, що мій песик зі мною. Я вірю в нашу Перемогу! Вірю, що зло буде покаране! І дуже хочу, щоб знову був МИР!