З перших днів війни почалися обстріли Маріуполя. Мене перевезли до сина на Черемушки, і там ми бачили, як падали п'ятиповерхівки. У будинку були три бабусі. Навколо горіли будинки. Ми не спускались у підвал, лежали на підлозі у будинку. Не було опалення, було дуже холодно. Ми були в епіцентрі цих подій. Обстріли йшли з двох боків, все навколо літало, гуркотіло. Було дуже страшно і моторошно. Але, напевно, Бог мене зберіг. 

Не було ні води, ні газу, ні світла. І досі там нічого немає. Доводилося під бомбардуваннями шукати джерело або криницю. Набирали там воду. Це було жахливо. Неможливо було нічого приготувати. 

Син хотів мене відправити, тому що я була у важкому стані, але ми не змогли виїхати. Коли стало спокійніше, діти знайшли перевізників, які мене вивезли. Я виїхала у липні. Наразі я перебуваю у доньки у Дніпрі. А син залишився в Маріуполі.

Я виїжджала з приватним перевізником. Довелося ночувати під Василівкою. Потім приїхали у Запоріжжя. Мене вразило усе, бо там було нормальне життя. Нас зустріли дуже добре, розмістили у дитячому садочку. Нагодували і напоїли.

Війна жахливо вплинула на мою родину. Всі - у тяжкому психологічному і фізичному стані. У квартирі вікна вибиті. Все там посипалось. Нікому цього не побажаю. 

Психологічний стан у мене дуже важкий. Я весь час плачу. Я у дочки третій місяць, і вони мене одну на вулицю не випускають, бояться. 

Скільки загинуло людей! А скільки померли від стресу, від інфарктів! 

Майбутнє бачу нерадісним. Коли ще це все відновиться, коли люди відновляться? Скільки людей виїхали, гарних спеціалістів, молоді. У мене особисто темно перед очима.