Мільковський Іван

7 клас, Снігурівський ліцей №1 Баштанського району Миколаївської області

Вчителька, що надихнула на написання: Дробенчук Ольга Володимирівна

Конкурс есе «Війна. Моя історія»

Сьогодні я учень 7-го класу Снігурівського ліцею №1 Снігурівської міської ради Баштанського району Миколаївської області, а 24 лютого 2022 року я був учнем 5-го класу. На жаль, я ніколи не зможу забути той ранок. Мама сказала, що до школи йти не потрібно, адже прийшло до нас страшне лихо - почалась війна. Мені було дуже важко це усвідомити, так як у школі на мене чекали друзі та вчителі. На початку повномасштабного вторгнення ми щоденно дивились новини по телебаченню, читали інтернет-ресурси, сподіваючись що нас минуть страшні події сьогодення. Вдома були замасковані вікна, у тривожній валізі знаходились речі першої необхідності (ліки, іжа, питна вода, документи). Я був відповідальний за засоби особистої гігієни та змінний одяг.

Восьмого березня 2022 року, коли брали в полон російських військових, загинув мій хрещений батько. Тоді я справді усвідомив, що таке війна, але чого ці люди прийшли на нашу землю, я зрозуміти не зміг.

19 березня були прильоти в сусідні будинки. Моя родина (тато, мама, я , сестра, дідусь, бабуся та дядько) вирішила перебратися жити у підвальне приміщення.

19 березня орки зайшли у наше місто і захопили його. Почали ходити по будинках, перевіряти документи, обшукувати все і всіх.

Мені було дуже страшно, але я не мав права показувати свій страх, адже у мене маленька сестричка. Я був впевненим, що батьки не дадуть нас скривдити.

Зникло світло, а згодом і мобільний зв'язок. Шкільне життя припинилося. Щовечора ми читали молитву «Отче наш».

До нас приходили сусіди. У затісному підвалі стало проживати 14 людей. Діти спали на ліжку, дорослі - сидячі. Дід щоночі чергував у дворі, пильнував щоб не зайшли вороги , слухав прильоти по місту. Для того, щоб не впадати у паніку, ми всією родиною почали читати книжки. Перечитали вдома майже всю літературу. Читали також історію України. Бабуся розповідала історію, яку вона вивчала у школі у 70-ті роки. Ми аналізували весь час той факт, як «братський народ» зміг прийти на нашу Землю, щоб вбивати?

Так, у підвальному приміщенні, без світла і зв’язку, промайнув мій 2021-2022 навчальний рік. Проте час плинув дуже швидко, закінчилося літо. Родина прийняла рішення залишатись в окупації, батьки міркували, яким чином я повинен був навчатись у школі. Деякі вчителі стали колаборантами та ходили по будинках, переписували дітей, які залишились. Нас примушували ходити до російської школи. Цього я точно не хотів. У рідній школі запропонували перейти на сімейну форму навчання, підручників я не мав. Батько зміг зробити антену, за допомогою якої на даху будинку ми ловили інтернет. Обережно, щоб не побачили орки. Проте мама вирішила перевести мене до школи в Березнегуватському районі на дистанційне навчання. Це було ой як нелегко. Я старанно виконував всі завдання, весь час відвідував уроки. Щоденником мені слугував звичайний зошит, який я акуратно розкреслив. Вчителі та учні у новій школі допомагали , з розумінням ставились до мене. Інколи приходилось пропускати уроки, так як наші вороги блокували мобільний зв’язок. Вони їздили по вулиці і шукали мобільні телефони, ловили людей, які намагалися телефонувати рідним.

Мама з бабусею стояли в чергах за їжею. Чесно кажучи, ми були не готові до таких продуктів. Я та моя маленька сестричка просто не могли зрозуміти що це таке. Каша на воді. М'ясо, риба, сосиски відсутні. Я з сестрою були єдиними дітьми на нашій вулиці, тому сусіди іноді пригощали нас печивом, та цукерками, які ще залишились.

Ми бачили обшуки, викрадення людей та майна сусідів. Ми нічого не могли вдіяти, лише спостерігати, адже у окупантів була зброя. Так страшно мені ще ніколи не було. Я боявся, що ми помремо з голоду, що можуть забрати батька, сестру, вигнати нас з будинку…

Мрія моя здійснилась, щасливий день для нас все ж таки настав - 10 листопада 2022 року нас звільнили. Ми це пережили це жахіття. Ми сильні. Ми герої. Ми незламні ! А ЗСУ - НАШІ ЯНГОЛИ.