Волкова Алевтина, 10-в клас, Рівненський ліцей № 2

Вчитель, що надихнув на написання — Коляда Ганна Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мабуть, запитавши у всіх людей з усього світу: «Що для них є найстрашнішим у житті?»-вони вголос скажуть- «Війна»! На превеликий жаль, страх усього людства триває на даний момент у самому серці Європи. І ось вже 1000 днів наша держава доводить усьому світові, що українці — це незламна нація.

Напередодні початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України, я, як і всі українці, прийшла ввечері додому після плідного навчального дня. Я провела свого тата за кордон, дочекалася маму з роботи та приготувала вечерю. На обличчі моєї мами був смуток, я не розуміла що трапилось, але я подумала, що це повʼязано з роботою. Зробивши домашнє завдання на четвер, я готувалась до контрольної роботи з математики та української літератури, як тут, зненацька, мама зайшла до моєї кімнати, принесла рюкзак і поклала його під стіл, звичайно, я поцікавилась у мами, що це таке і для чого, а мама мені розповіла, що це «тривожний рюкзак», який зберігає у собі всі цінні речі, документи та гроші нашої родини. Згодом я дізналася для чого цей рюкзак, та не повірила, що у 21 столітті, війна може прийти на мою рідну землю.

24-те лютого 2022 року — це найстрашніша дата для України. Прокинувшись зранку, мама сказала мені, що сьогодні я не піду до школи, бо розпочалась повномасштабна війна.

Я була дуже злякана, тата не було поруч , а мама, як медик, військовозобовʼязана, і поїхати нікуди не зможе. 

Моїми батьками було прийняте рішення відвезти мене разом з бабусею та дідусем у село. У той же день ми були там. Без двох найважливіших людей у моєму житті я відчувала страх, тривогу, паніку, самотність, незважаючи на те що мене підтримувала бабуся і дідусь, за що я їм безмежно вдячна. Читаючи жахливі новини, правдиві та неправдиві, я була шокована. У голові лунали питання: «Як? За що? Чому саме наша держава? 

Що такого зробили люди, що їх так винищують?». 

Проте відповіді на них я не знайшла й сьогодні…

Після двох тижнів від початку війни, мій тато повернувся додому і почав займатись волонтерською діяльністю, допомагав військовим, біженцям, усім, хто потребував допомоги.

Я теж повернулася додому, у мене розпочалося дистанційне навчання, хоч так я відволікалася від частих повітряних тривог. Однак удома я побула недовго. У кінці березня 2022 року багато новинних сайтів та воєнних експертів, казали, що існує понад 80% загрози нападу військ росії зі сторони Білорусі. І знову я покидаю свою домівку разом з дідусем, бабусею та подругою. Ми приїхали до чудового міста Берегове. Умови проживання були не дуже комфортні , але ми навели порядок і у хатині стало затишніше. Щодня я прокидалася та засинала з думкою про те, що я хочу додому, до своїх батьків, друзів та домашніх улюбленців. Спілкуючись українською мовою, в Україні, в Закарпатській області, мене не розуміли. Зі мною говорили румунською, угорською мовами та лише не нашою соловʼїною мовою, через це я ще більше хотіла додому, бо навіть в продуктовій крамниці, мені доводилось пояснювати все «на пальцях».

Через два місяці я нарешті повернулась додому, навчальний рік завершувався, я почала бачитися з друзями, допомагати татові волонтерити і

зробила гарну справу: врятувала маленьке дике котеня, з-під машини. Уже два роки в мене живе моя Моккі, яка є моїм зарядом позитиву в такий складний час.

З часом сталося багато подій: мої батьки розлучилися, я закінчила 8-ий та 9-ий класи, знайшла нових друзів, але я ніколи не забуду те, як 15-го вересня 2022 року моїй мамі зателефонували з окупованого Маріуполя, попри те що родичів у нас там немає. 

Піднявши слухавку, мама почула голос нашого знайомого, який перебував у полоні. Він служив у «Азові» і обороняючи «Азовсталь», був узятий в полон. Дмитро, так звуть нашого знайомого, почав прощатися з нами, адже їм сказали, що везуть на розстріл.

Скільки ж сліз було пролито мною та мамою…. Та зранку, 22-го вересня, я прокидаюся, заходжу у телеграм і бачу новину: «Між Україною та росією відбувся обмін військовополоненими». Натрапивши у списку полонених на Дмитра, я дуже зраділа, оскільки я знала: він живий!

Ці 1000 днів кровопролитної, жорсткої війни змінили мене. Тепер я ціную кожну хвилинку проведену з моєю сім’єю ще більше, ціную своє оточення. Намагаюсь регулярно допомагати нашим хлопцям, що захищають нас і наближають наше мирне майбутнє. Я пишаюсь нашими непереможними людьми і ношу щиру надію під серцем на те, що цей жах скоро припиниться і наш клятий ворог отримає по заслугам! Дякую людям, які мене оточують, моїм близьким, друзям, вчителям, а найбільше хочеться подякувати нашим захисникам та захисницям! Слава Україні!