Вже восьмий рік ми живемо з війною. У 2014 році я навчалася у початковій школі. З кожним роком війна хвилювала мене все більше.
Мою родину, на щастя, воєнні події обійшли стороною, але чому так щемить серце? Чому плачу, коли слідкую за новинами? Чому стає страшно, коли слухаю розповіді знайомих, які переїхали у наше місто, бо тікали від лиха та куль?
У цьому році я закінчую Приморську гімназію. Мені дуже болить війна. Болить за те, що в переплетіннях сучасності губиться найважливіше – людське життя. Більш як 14 тисяч людей постраждали від цієї трагедії. Здригаєшся від цієї цифри, бо розумієш, що це такі ж звичайні люди, як і я.
Налякані діти, зневірені дорослі, які не розуміли, що робити далі та щодня ризикували своїм життям. Знайомі моїх батьків, люди літнього віку, з початком війни поїхали до Харкова, але потім повернулися на окуповану територію, бо це «батьківщина і дома спокійніше, дарма що обстріли».
Я дуже хочу, щоб моя люба країна зустрічала світанок незаплаканими очима, а з миром у кожному куточку. Мрію про майбутнє під спокійним небом.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
