Капацина Ольга, 10 клас, Удобненський ліцей Маяківської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мокан Лариса Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

А день, як вічність. А 1000 днів, яка нескінченність… Чорна і страшна, гірка і неприємна:  і все навкруг  в одну мить стало таким сумним та болючим, і, напевно, ніхто із дорослих, а тим більш дітей, ніколи не міг навіть уявити, що до таких побажань, до яких ми раніше ставились скептично: «Бажаю здоров'я та миру!» - кожен буде ставитись молитовно, чекати їх здійснення щоденно, щохвилинно.                                                                                       

А як чекаємо миру ми, діти тих батьків, які в окопі та не можуть пригорнути втомлену, але незламну дружину, маленького сина, схожого на тата, як дві краплинки, і мене, свою вже дорослу татусеву доню.

Не могли ми 24 лютого 2022 року навіть прочитати в найсучаснішому детективі, що жах, який почався так гидко, затягнеться так надовго. Але…. Як говорить моя бабуся: «Всі випробування нам Бог посилає, бо знає, що ми вистоїмо».

І цей шлях ми обов'язково пройдемо, бо кожен в молитвах про це благає Бога, в окопі, ризикуючи життям, не пропускає  ворога на рідну землю, на робочому місці донатить, в школі і садочку морально підтримує тих, кого тепле слово зігріває і повертає до життя.

І моє життя також змінилось в одну мить:  посміхатись я почала не так часто і щиро, як раніше, а ненавидіти тих, хто немає серця, вчуся старанно, з кожним сигналом  «Повітряної тривоги». Я знаю твердо, що сльози на моїх очах наступного разу будуть тільки тоді, коли голосно на всю країну і на все моє  село оголосять, що ми перемогли.

А зараз подумки я з татом, і «зранку до ночі я бачу його очі», відчуваю його тепло тоді, коли найважче, вірю, що завдячуючи  таким, як він, ми кожного ранку прокидаємося зі словами: «Добрий ранок, Україно, прокидайся вже, мала!»

Розумію, як мало до війни я говорила татусеві про те, що він найкращий,  але точно знаю, що все виправлю, як тільки його обійму і ніжно прогорнусь до справжнього воїна і найріднішого татуся. Зранку і ввечері бачу рідну  втомлену, але сильну голубку-неньку, тендітну, і разом з тим незламну, яка стала вдвічі міцнішою, бо  береже і підтримую нас, своїх кровинок, як кожна українська матір,  як вовчиця, нікому не дозволить нас образити.

Сьогодні, я впевнена,  всьому світу потрібно кожній українській жінці доземно вклонитись, бо вони несуть на своїх плечах весь тягар війни, взявши на себе майже все: і виховання дітей, і захист своїх родин, і відбудову сіл та міст, і моральну підтримку всіх, але не себе.

Я рада, що народилась дівчиною, впевнена, що буду схожою у всьому на рідну  маму, якій сьогодні бажаю і надалі бути прикладом для нас з братом. Напевно, я скажу неправду, коли забуду згадати про свого брата, хоч молодшого від мене, але вже турботливого і мужнього. 

Можливо, трішки, але це варте уваги, бо без нього нам з матусею важко було б прийняти все це без міцного татусевого плеча.  

Тільки цьогоріч я зрозуміла вже по-дорослому, що таке шкільні друзі та однокласники, бо відчула, як відстань стає перешкодою для теплих обіймів та розмов, не телефонних, а душевних, як важко відпускати тих, хто виїхав туди, де безпечніше, залишивши всіх нас, тих, хто нізащо нікуди не виїде, бо саме тут, в моєму маленькому і  найкращому селі – моя Батьківщина,   і саме тут, я впевнена, моє місце!

Здається, що кожен з нас пісчинка, але разом ми-тонни того піску, яким обнесемо, як валом, свою країну, засипемо тих, хто посягне на нас, відбудуємо все, що нелюди зруйнували, бо інакше не можна!

Подумки я малюю картину першого мирного дня, мрію про те, щоб ніколи це страхіття не повторилося, щоб художник « намалював щасливу дитину, без горя, без страждання, без сліз і без війни».

Я знаю, Україна була, є і буде вільною  країною щасливих людей. Слава Україні! Героям слава!