Пугач Софія, 9 клас, Білозірський ліцей — опорний заклад загальної середньої освіти Білозірської сільської ради Черкаського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Коваленко Вікторія Сергіївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Усе розпочалося 24 лютого 2022 року... Близько тисячі днів війни позаду і кожен з них залишив відбиток на моєму житті.

До повномасштабного вторгнення я була зовсім іншою дівчинкою. Світ був простим та яскравим: школа, друзі, захоплення. Але війна змінила все: мене, мої погляди та мрії.

День, коли все почалося, закарбувався в моїй пам’яті на все життя. Це був нібито звичайний ранок. Батьки поїхали на роботу, а я, нічого не запідозрюючи, почала збиратися до школи. І тут я помітила, що всі однокласники почали писати у нашій шкільній групі, що їх не буде в школі за певних причин. Через пів години почула сильний вибух, злякалася не на жарт. На прохання мами пішла до сусідки (аби не бути одній вдома).

На той момент найбезпечніше місце було у підвалі, тому разом із сусідчиною донькою ми сховалися саме там. Евакуація... хоча б в інший край села, до бабусі. Із тривожністю чекаю на батьків із роботи, тільки б нічого не сталося...

Моє життя поділилося на “до” та “після”. До війни я мала безтурботне дитинство, яке тепер здається таким далеким. Після — я навчилася жити з постійною тривогою, під звуки сирени спускатися у підвал і там виконувати дистанційні завдання із шкільних предметів. Саме в такі сумні миті відкрила для себе силу витримки, надії і любові до рідних.

Війна у розпалі... Через пів року мобілізували мого брата. Щодня ми чекали від нього хоча б коротесенького повідомлення: “Все добре!”. І досі чекаємо, бо розуміємо, що ТАМ, де він зараз, справжнісіньке пекло.

Пишаюся усіма захисниками й захисницями, та особливо — своїм братом. Не кожен може знайти в собі сміливість і стати на захист своєї країни.

Війна триває... Життя продовжується, але готує неочікувані сюрпризи. У цей надскладний для усіх час від нас іде тато. І як тепер? Як без його підтримки, поради, теплого слова? Знову життя ділиться на “до” та “після”. Ми з мамою вирішили виїжджати за кордон. Але чи буде там краще?

І ось нове життя: мама у пошуках роботи, я навчаюся дистанційно, а всі думки про рідний дім. Мої подруги весь цей час були зі мною, нехай через месенджери, але це допомагало не відчувати себе самотньою. Дружба на відстані стала справжнім порятунком: ми ділилися новинами, жартували на різні теми, обговорювали уроки. Це давало відчуття, що життя продовжується, не зважаючи ні на що.

Життя в Україні продовжується... Ми повертаємося...

Мій шлях за ці 1000 днів був нелегким, але він багато чого мене навчив. Я зрозуміла, наскільки важливими є підтримка і співчуття. Я навчилася цінувати мирні дні і спокій, які раніше здавалися такими звичними.

На превеликий жаль, війна триває й досі... Аби підтримати наших військових, ми з дівчатами почали займатися благодійністю. Наразі виготовляємо різні прикраси, брелоки та обереги, продаємо на ярмарках, а виручені кошти передаємо ЗСУ.

Війна забрала частину мого дитинства, та відкрила для мене важливі уроки життя.

Тепер я знаю, що світ не завжди постає в кольорових тонах, але завжди є місце для надії. Я навчилася боротися зі своїм страхом і не здаватися, навіть коли нестерпно боляче.

Щиро вірю, що колись цей жах закінчиться, і всі ми зможемо повернутися до звичного нашого життя. Поки що я продовжую свій шлях крок за кроком, день за днем. Війна змінила мене, але я не дозволю їй забрати в мене віру в краще.

Мрію про день, коли зможемо жити в мирі, а всі наші захисники й захисниці повернуться живими.

Мій шлях триває, і попереду ще багато випробувань. Але я знаю одне: я більше не та маленька дівчинка, яка боїться темряви. Тепер я сильніша, мудріша і готова до нових викликів. І хай яким би не був цей шлях, я йтиму з гордо піднятою головою, з вірою у світле майбутнє.