Кирпа Владислав, 9 клас, Комунальний заклад «Шолоховський ліцей Покровської міської ради Дніпропетровської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безрідна Ольга Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже минула тисяча днів від початку повномасштабного вторгнення росії на територію нашої незалежної, рідної України.  Та навіть сьогодні в моїй пам’яті оживають всі ті почуття та страхи, які я відчував у той нелегкий період. Почуття тривоги не давало спокою. Я бачив розгублені погляди батьків і відчував страх.  Це був страх невідомості.

Зважаючи на те, що російські війська швидко просувались у глиб країни, наша родина була змушена покинути рідну домівку, і переїхати до іншої країни.

Я і досі пам’ятаю ту холодну, темну ніч, коли ми у розпачі стояли на кордоні, серед сотень інших біженців, не знаючи, що нас чекає попереду, як далі бути, та чи повернемося ми до рідного краю. Прощаючись із татом біля кордону, я відчув несамовитий біль від усвідомлення, що, можливо,  бачу його востаннє.

Кожного дня, перебуваючи за кордоном, знаходячись у відносній безпеці, я мріяв повернутися додому. Туди, де кожна грудочка землі відчула біль, страх та страждання.

Де кожен українець розумів, що можливо завтра не настане, але все ж несамовито вірив у силу та мужність ЗСУ. Я також вірив та в міру своїх сил допомагав рідній Україні. Коли ми з рідними волонтерили, то вкладали частинку своєї душі в підтримку землякам. Це надавало сил та зміцнювало віру в найскоріше повернення додому. Зрештою, настав той день, коли ми змогли повернутися до рідного дому. Звуки повітряної тривоги вганяли в паніку, я не знав де подітися. Гучні вибухи, звуки літаків та дронів, свист ракет були наче повідомлення – зараз можуть вбити.  І так багато разів на день.

Але віра в могутність нашої країни, сміливість та відчайдушність наших воїнів вселяла надію, що мирне життя в решті-решт настане.

З кожним днем  успіхи наших збройних сил укріплювали мою віру. Згодом я став мріяти про такі речі, на  які раніше не звертав уваги й приймав як належне. Запах маминого хліба, ранкове сонце, обійми дорогих тобі людей.  А ще хочеться спокійно спати, мати можливість  ходити до школи, зустрічатися з друзями, і,  перебуваючи за межами дому, не шукати очима безпечне місце. Мрію не боятися за своє життя та  рідних.

Моя реальність уже ніколи не буде такою, як раніше, бо  мій світогляд та цінності змінилися. Я став сильнішим та сміливішим, чутливішим до інших людей. Війна навчила мене бути вдячним за такі речі, як людяність та підтримка, які раніше здавалися не такими важливими. Навчила єдності та згуртованості.

Я зрозумів, що життя - це дар, і його потрібно берегти, насолоджуватися кожною хвилиною, не відкладаючи до завтра.

Війна стала для мене та для моїх рідних тяжким випробуванням, вона зміцнила мій дух, показала мені, що  будь-якої митті, твоє життя може докорінно змінитися, а той, хто раніше вважався другом, може стати для тебе найбільшим ворогом. Мій шлях - це шлях надії на мирне життя, віри в перемогу та любові до своєї країни, до своїх земляків і рідного дому.