Полєшко Олена, вчителька КЗ"Харківський ліцей №89 Харківської міської ради"

«Війна. Моя історія»

Свідомість не сприймала ні натяків на те, що буде війна, ні попереджень про неї. Це як діагностована смертельна хвороба: женеш від себе те, що вже є реальністю;   продовжуєш бути енергійним, будуєш плани, а проблема вже в тобі, й саме вона керує  твоїм майбутнім.

За кілька тижнів почастішали питання дітей: «А що, буде війна? Багато ж хто їде з Харкова».   

Я для них  авторитет, маю дати відповідь. Діти допитливо дивляться в очі і чекають, що я скажу.

Я повинна відповісти… А в  мене немає відповіді, хоч діти цього не знають. Тому видаю рятівну фразу: «Продовжуємо урок…». Так банально. І так нестерпно…

Багато хто з моїх знайомих заздалегідь пакував тривожну валізку. Я не робила цього, вважаючи, що таким чином можу матеріалізувати небезпеку. Господи, я справді вірила в це…

Увечері 23 лютого,  як і завжди, величезне двохмільйонне місто фонтанувало феєричною ілюмінацією, дихало рівно, рухалося розмірено й цілеспрямовано. Це заспокоювало, переконувало в надійності та безкінечності ритму, створеного руками людини. Я дивилася у вікно своєї квартири на Північній Салтівці й укотре захоплювалася могутньою красою нічного Харкова. Скільки життя в цих кварталах!

Ось вони, як фантастичні велетні, завмерли, дійшовши до чорних, неосвітлених полів. Тут закінчується місто, а ось там ( ви ж бачите?) вогники біжать ланцюжком. То наша окружна. Пів години на машині рівною трасою – і прикордонний пункт Гоптівка…

Тоді  ще ніхто  не знав, що через кілька годин ці поля стануть полями бою, а окружна – лінією оборони. Там у перші ж години загине Саша Семернін, хлопець із нашого двору, який на власній машині поїде допомагати нашим. Росіяни розстріляли його цивільне авто із танків. Про загибель Саші я довідалася лише  через кілька місяців.

Вранці 24-го тишу і душу  розірвали вибухи. На горизонті  - зарево. То горіла Гоптівка. Вибухи наближалися і дуже швидко злилися в один суцільний рев. Але найстрашніше було, коли зайшов їхній літак. Здалося, що це все, що земля  - навпіл.

Мені подзвонили: «У машині є одне вільне місце. Через 15 хвилин будь у дворі». Два наплічники миттєво зібрані. В одному -  документи,  в іншому – корм моєї кішки. Вона їде зі мною, бо їй також дуже страшно.  

Я замикаю свою квартиру з упевненістю, що їду лише на кілька днів. Зараз четвер, а ми ж бо повернемося уже на вихідні! Зовсім швидко все владнається!  

…Ключі від квартири  більше не знадобилися. Ними вже  нічого відмикати. Хоча моєму під’їзду ще «пощастило» -  не було пожежі.

А 24 лютого попереду була дорога. Дорога біженців.

 Машини  виїжджали через Холодну гору таким щільним і повільним потоком, що той, кому треба було з якоїсь причини зупинитися на узбіччі, дуже ризикував і міг довго чекати можливості знову почати рух. Уздовж траси - і зліва, і справа - йшли люди: різного віку, з дітьми на руках, з домашніми улюбленцями, з речами, з ноутбуками. Машини рухалися набагато повільніше, ніж ті, хто йшов пішки. Деяких людей ми обганяли по три-чотири рази. А потім  у Пісочині ці колони кудись зникли. Мабуть, люди прийшли додому?

Скажете, у моїй розповіді про початок війни немає нічого особливого? Можливо, та в пам’яті продовжують жити машини, обклеєні білими  папірцями А4 з написами від руки «діти», спустошені полиці крамничок на трасі, зарплатні картки, які нікому  непотрібні.  Чомусь гвіздком  у серці  -   наш танк, який своїм ходом рухається київською трасою в напрямку Харкова. Він був один, він був старенький, але він поспішав назустріч ворогу, який уже на той час проривався на вулиці нашого міста.

Чому я пам’ятаю це? Чому спогади  не хочуть віддалятися? Мабуть, тому, що війна – це ще  теперішнє? І всім нам, живим,  ще треба буде пройти довгу дорогу додому. Щоб розказати про злочини і підступність. Про відвагу і відданість. Про те, щоб тепер уже насправді ніколи знову…