Галкіна Ірина, вчитель Херсонського ліцею № 51 Херсонської міської ради

Війна. Моя історія

Війна увірвалася в моє життя, як і в життя всіх українців, несподівано. О 5 ранку 24 лютого 2022 року зателефонувала подруга і сказала, що іде бомбардування Чорнобаївки. Повірити в це було неможливо. Вийшла на балкон і бачу, дійсно, зі сторони аеродрому чорні клуби диму, чутно вибухи. Потім дзвонила родичам, знайомим, намагаючись з"ясувати, що відбувається. А коли о 05.30 оголосили запровадження воєнного стану, то всі сумніви відпали.

Це війна. Паніки не було. Розгубленність - так. А в голові одне питання: "Що буде? Як жити далі?"

01.03.2022 російські війська зайшли в Херсон. Потягнулись довгі місяці окупації... Спочатку в Херсоні регулярно проходили мирні антиокупаційні мітинги. Ми збиралися на центральній площі міста. Співали Гімн України, у кожного був Прапор України. Вигукували антиокупаційні гасла. Але це тривало недовго. Вже наприкінці березня росіяни заборонили проведення масових акцій. І, хоча мітинги продовжувались, майже, до кінця квітня, вони не були регулярними.

Російські віськові розганяли мешканців Херсона, застосовуючи світлошумові та сльозогонні гранати, зброю.

За цей час позакривались магазини, полікліники, аптеки, деякі лікарні. Не стало українського мобільного зв"язку. Принципово не купляла рашистську сім-карту. Поступово зникае українське телебачення, радіо інтернет.

Знаєте, ніколи не думала, що відсутність інформації — це найстрашніше. Що відбувається на фронті? Де наші? Що з нами буде далі? Ці думки не виходили з голови.

Чого тільки не було під час окупації ! Виходиш з дому та не знаєш, чи повернешся. Обшуки, перевірка телефону стало звичним явищем. І автомата до грудей наставляли, і лайливі слова в свій адрес не раз чула. Так то нелюди, що ще від них чекати. А от коли люди, яких знала тривалий час, перешли на сторону рашистів, то боляче.

Як так? Як можна зрадить Вітчизну? З кимось я навчалась в інституті, з кимось працювала в навчальних закладах міста. Підтримувала дружні стосунки. А тепер вони колаборанти. Зрадники.

Але і це не все. Під час так званого “референдуму“, коли поквартирно обходили будинок, сусідка, з якою прожили в одному під*їзді понад 30 років, визвалася супроводжувати оту “комісію“, пояснюючи, хто виїхав, а хто мешкає в будинку. Підійшли до моєї квартири два члена “комісії“, двоє зброєних військових та сусідка. Стукають — не відчиняю. І тут чую голос сусідки: ”Стукайте, стукайте. Тут вчителька проживає. Вона завжди  вдома, тому що не пишла на співпрацю“. Стою в коридорі і не знаю, чи двері будуть вибивати (а таке бувало ), чи з автомата будуть стріляти. Обійшлося.

Життя ставало все гірше. Осінь. Опалення немає. В кімнаті +5. Не стало світла, потім води. Як ми раділи дощу! Можна було набрати води в калюжі або підставити відерце під дощ.

І якщо питної води ще можна було купити з “під поли“ за гривні ( на той час розраховуватися гривнею було заборонено), то технічну воду просто не було де взяти. Пройшло ще декілька тижнів. І от 10.11 ввечері прийшла знайома і каже: “Іра, начебто, наші в місті, але це неточно”. Ніч, майже, не спала. Дуже хотілося вірити в почуте. 11.11 зранку почули сигнали автівок. Виглянула у вікно і бачу — звідусіль біжать люди до траси, багато хто з Українськими Прапорами. Побігла і я.

Далі не вистачає слів, щоб описати той буревій почуттів, що охопили мене. Безмежне щастя, невгамовна радість, сльози на очах, коли побачили наших військових. Ми вільні! Жах 9 місяців окупації позаду!

Зараз Херсон під постійними обстрілами. Страшно. Важко. Але я безмежно вірю в нашу Перемогу! Вірю нашим ЗСУ! Все буде УКРАЇНА!!!