Шашніна Дар'я, 9 клас, Дніпровський ліцей № 120 ДМР

Вчитель, що надихнув на написання есе - Толстик Ніна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Шлях мій починається у моєму рідному місті Рубіжне, що в Луганській області. 24 лютого 2022 року я прокинулася від жахливих звуків вибухів. Це був мій найстрашніший ранок у житті. До цього моменту в мене й думки не було, що може початися війна, а головне, що це з такою силою торкнеться саме мене.

У перший день війни ми з татом почали волонтерити, розвозячи під постійними обстрілами людям у підвали все необхідне: воду, медикаменти, продукти харчування та засоби особистої гігієни. Стільки сліз, горя, крові, розрухи я не бачила ніколи.

Чи було мені страшно? Звісно, з таким у житті я зіткнулася вперше, і тому не знала, як реагувати, яку небезпеку дійсно несе війна і до чого в подальшому вона призведе.

Через 2-3 дні у крамницях не залишилось зовсім нічого, на автозаправних  станціях не було пального. Можливість виїхати з міста була лише при "зелених коридорах", але навіть при них кляті російські війська вели обстріл по мирних жителях, що рятувалися.  

У березні 2022 року, коли половина міста була окупована, а більша частина зруйнована, мої дядько та тітка, які виїжджали, забрали мене з собою. Так ми потрапили до Черкас, де на декілька днів зупинилися у знайомих.

Тоді я ще не знала, що ті дні у Рубіжному - останні мої дні в рідному місті, і я, скоріш за все, вже не повернусь додому...  

У Черкасах, шукаючи в інтернеті відносно постійне місце проживання на період війни та окупації нашого міста, ми знайшли чоловіка, який здавав безкоштовно для переселенців невеликий будинок у Луцьку. Обміркували, зв'язалися і вирушили туди, де прожили близько трьох місяців. Звісно, що від війни ми не втекли, усе ще чули вибухи, відчували на собі обстріли, але вже не з такою силою та періодичністю. А через деякий час я переїхала до Дніпра, де спочатку проживала разом з мамою у гуртожитку, на базі якого допомагала волонтерам плести сітки для військових. Війна змінила все у моєму житті, змінила мою долю.

Я все ще мрію про повернення додому, так як там залишився мій дім, мої тварини та деякі родичі. Але, на жаль, не залишилося й цілого куточка міста.

Ось такий мій шлях. Хочеться дочекатися кінця цього лихоліття й знову жити під мирним небом, не відраховуючи дні війни.  Я вірю в ЗСУ та в перемогу України!