Мені 45 років. До війни я мешкав у селі Нестерянка Запорізького району. Був в окупації.

Коли летіли ракети в бік Запоріжжя, ми зрозуміли, що почалась війна. А як почались прильоти по нашому населеному пункту, тоді ми зрозуміли, що треба виїжджати. Це було на початку березня.

Шокувало, що довелось виїхати зі свого дому. У мене була робота, я працював 24 роки в одному фермерському господарстві. У березні окупанти вивезли всю нашу техніку з господарства.

Труднощі в тому, що на окупованій території залишились батьки й сестра з чоловіком і двома дітьми. Росіяни їх не випускають. Нестерянка за 12 кілометрах від Оріхова. Можливо, тримають їх як живий щит. Батьки десь раз на день виходять на зв’язок. Там постійні прильоти, буквально вчора був приліт. Мою однокласницю вбило, бо вона не встигла добігти до погребу. Чоловік її у Токмаку в лікарні. 

У них там немає ні світла, ні газу, ні води. Якщо було світло десь два тижні за шість місяців, то це добре. А так - вони їздять до сусіднього села, набирають воду і розвозять людям. Ліки я своїм батькам купую і передаю через волонтерів. Вони довозять до Токмака, залишають у церкві. Потім, якщо виїжджає наш магазин, легковим автомобілем з причепом, то вони заїжджають у цю церкву і забирають медикаменти. А зараз орки заборонили передавати.   

Я виїхав, бо у мене дитина - інвалід другої групи. У 2019 році він проходив курс хіміотерапії. Я боявся, щоб не було рецидиву, через це ми і вирішили їхати. А так би ще залишались. 

Ми зупинились в Запоріжжі, щоб бути поближче до дому. Син зараз навчається у Полтаві, в ПТУ для дітей з вадами слуху. Ми з жінкою поки що стоїмо на біржі. У мене сезонна робота, тому зараз не працюю. 

Мрію, щоб в Україні був мир, а росію ізолювати від усього. Закрити всю росію саркофагом. Подивіться, що вони зробили з Оріховим. Вони його повністю зруйнували, усі населені пункти «сірої зони» вони рівняють з землею, постійно б’ють по житлових будинках.