Яворська Аліна, Київський професійний коледж цивільного будівництва 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабич Ірина Іванівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Все почалося того самого ранку... 24 лютого 2022 року. Прокинувшись о 7 ранку від жахливих розмов моїх батьків про війну, я хутко зайшла в соціальні мережі дізнатися про новини в державі. Я побачила безліч світлин про ситуацію, яка сталася того ж дня в країні. Не поглиблюючись раніше в поняття, що таке війна, того ж дня відчула її на собі.

Коли ти розумієш, що є пряма загроза твоєму життю, ти перестаєш жити. Саме так було зі мною.

До цього періоду у мене було безліч ідей, мрій, бажань та планів, але це все водночас зникло безвісти. Я почала жити не теперішнім, а майбутнім. Відчуття страху заповнило не тільки моє тіло, а й все життя. Я в прямому сенсі чекала: або ж коли закінчиться війна, або ж коли вся Земля перестане існувати. Інакше на той період я не могла жити, а лише існувати. Пам'ятаю ті моменти, коли ти йдеш по дорозі і тебе заливає сльозами та полонить думки: За що це все? Хто це вигадав? Який сенс усього цього? Саме в такі періоди ти усвідомлюєш цінність всього свого життя.

Це схоже відчуття з тим що почуваєш себе жахливо, в плані здоров'я, то починаєш усвідомлювати і цінувати його ще більше. Є якась істина в фразі: «Ми цінуємо, коли втрачаємо».

Навіть зараз пригадуючи ці всі моменти, мої очі наповнюються сльозима. Я почала, на здавалось би прості речі, дивитися зовсім по-іншому, життя набуло цінності. Родина стала важливим для мене пріоритетом. Я завжди, коли є можливість, намагаюся донатити та спонукаю друзів це робити теж. Я вважаю, якщо кожен додасть свою допомогу,  ми швидше зможемо дійти до нашої спільної цілі - перемога нашої країни України!

Не потрібно бути байдужими до такого, ми всі повинні підтримувати один одного в такі страшні часи, у нелегкий для нас період.

Я вважаю, у кожного з нас є можливість приводити нашу країну до перемоги. Я завжди долучаюсь до зборів не тільки коштами. І коли збирають на протези пластикові кришечки, також не проходжу дарма. Навіть слухати наші українські пісні - це також дія на шляху до перемоги, а зараз безліч гарних сучасних пісень молодих виконавців, які торкають душу.

Сама я з Миколаївської області. Як тільки повідомляю про це оточуючим, у людей з'являється така реакція: «О Боже, бідні люди там».

Але, дякуючи богу, коли була військова окупація, що розпочалася 26 лютого 2022 року, коли напали на місто Миколаїв і почали захоплювати та окуповувати частини Миколаївської області, дійшовши до Вознесенська, я проживала в Первомайському районі Миколаївської області. Вознесенськ, до якого дійшла окупація був поруч із Первомайським районом. Щастя, що вони не дійшли далі і я була в безпеці. Та відчуття страху не покидає ще й досі.

Два роки тому я переїхала на навчання до Києва, місто моєї мрії, моєї душі. Але й тут мені було дуже страшно жити деякий час, тому що сигнали повітряної тривоги лунали наскільки гучно, що страх охоплював все тіло.

Познайомившись та розмовлявши з багатьма людьми, які приїхали з окупованих територій. Всі ділилися розповідями, що вони пережили. Почувши, з яких саме територій вони приїхали, який шлях вони пройшли за ці страшні часи війни, моє тіло вкривалось холодом, мурахами та серце обливалось кров'ю все більше й більше. Деякі знайомі з Херсонщини, з Донбасу і в них відбувалося це жахіття.

Дуже боляче, що зараз таке відбувається через божевільні ідеї однієї людини, а страждає кожний мирний українець.

Попри всі негаразди я вірю, що адекватних людей набагато більше. Ми згуртованості, мотивовані, позитивні. Я переконана, що українці заслуговують міцну, незалежну державу. Я вірю в нашу перемогу. Слава Україні -  Героям Слава!