Нас війна застала на відпочинку, ми були далеко від дому. Звісно, моє серце було в Маріуполі – рідні були там, тому було тяжко. Я не знала, де моя сім’я. Пропав зв'язок, а мої рідні були в центрі міста. Моя вагітна старша сестра просиділа в підвалі до кінця березня. З нею ще було четверо дітей. Це було дуже важко. Я розуміла, що ніяк не можу допомогти, вивезти. 

Зв’язатися з рідними я могла через знайому, яка залазила на багатоповерхівку і якось телефонувала, а до сестри я додзвонилася не напряму, а через знайомого, який працював в поліції. 

Він виїхав в Бердянськ і розповів, що з нею. А з нею самою я поговорила, коли їх вивезли на територію Росії, в Таганрог. Потім я через естонських волонтерів знайшла волонтерів із Москви, які допомагають вивезти людей з Росії, і їх вивезли на територію Польщі. Зараз вони в Польщі. Сестра народила хлопчика.

Шокувало, що все так швидко обернулося. Як так взагалі можна? Ця ситуація була шоком для нас усіх. Ми живемо одним днем. Сьогодні є, а завтра - будемо чекати.